– У мене немає звички, – кажу я, – погрожувати кому-небудь, але Джеймс О'Дауд Кленсі має деякі рахунки з цим залізничником, які неодмінно треба врегулювати.
– Спочатку і я так думав, – каже Галлоран, тяжко зітхаючи, – поки не наївся латаття. У всьому винні тропіки. Вони зовсім знесилюють людину. Як каже поет: "У цім краю сон пообідній ніколи, не минає..." Я роблю свою роботу, курю люльку та сплю. У житті, як роздивишся, то нічого більше й немає. Скоро, дуже скоро й ти так само думатимеш. Треба гнати від себе всі сентименти, Кленсі.
– Це не в моїх силах, – кажу я. – У мене їх хоч греблю гати. Я завербувався в революційну армію цієї темної країни з добрим наміром відвоювати для неї свободу, честь і всякі блага. А мене примушують нищити її красу й підрубувати її коріння. Але генерал заплатить мені за все.
Два місяці я працював на залізниці, поки, нарешті, трапилась нагода втекти.
Якось із нашої партії послали кілька чоловік назад, де кінчалась готова колія, приставити до табору заступи, що їх віддавали гострити у Порт-Барріос. Їх привезли на дрезині, і я помітив, що дрезина зосталась на репках.
Тієї ночі, годині о дванадцятій, я збудив Галлорана й виклав йому свій задум.
– Тікати?– каже Галлоран. – Господь з тобою, Кленсі, що це ти замислив? У мене не вистачить духу. Занадто холодно, та я й не виспався як слід. Тікати? Я ж тобі казав, Кленсі, що я вже покуштував отого самого латаття. Я вже ні на що не здатний. Через оці кляті тропіки. Як каже поет: "Ми кинули боротися, забули рідний край, в пустій країні лотоса знайшли для себе рай..." Тікай сам, Кленсі. Я, мабуть, зостанусь. Так рано та холодно, й мені хочеться спати.
Довелось покинути Галлорана й тікати самому. Я потихеньку одягся й вислизнув з намету. Коли до мене підійшов вартовий, я збив його з ніг, мов кеглю, зеленим кокосовим горіхом і кинувся до залізниці. Забрався на дрезину й пустив її на повний хід. Ще не розвиднілось, а вже попереду загорілись вогні Порт-Барріоса. Я зупинив дрезину й пішов до міста. Правду кажучи, уступив я в те місто з деяким побоюванням і нерішучістю. Мене лякала не армія Гватемали, ні: в мене душа холонула на саму думку про рукопашну сутичку з конторою для найму робочої сили. Бо в тій країні знайти роботу не важко, важко звільнитись від роботи. Так і уявляється мені, як місіс Америка одного чудового тихого вечора перемовляється знічев'я через гори з місіс Гватемалою. "Ах, моя люба сеньйоро, – каже місіс Америка, – у мене знову стільки неприємностей з робочою силою!" "Та що ви кажете! – відповідає місіс Гватемала. – А мої робітники так тримаються за мене, мем, що ви просто не повірите! Хи-хи", – хихоче місіс Гватемала.
Я міркував собі, як би вибратись із тропіків, не попасти знов на які-небудь роботи. Було ще темно, але я розглядів пароплав, що стояв на рейді. З труб бухав густий дим. Я звернув у вузеньку, порослу травою вуличку й вийшов до моря. Там я наткнувся на маленького коричневого негра, що вже сидів у човні й збирався відштовхнутись від берега.
– Стривай, Самбо, – кажу я йому. – Розумієш по-англійськи?
– Дуже багато розумію, аякже, – відказує він, приємно усміхаючись.
– Що то за пароплав? – запитую в нього. – І куди він іде? І що нового, і як справи, і о якій годині?
– Це пароплав "Кончіта", – добродушно відповідає чорний, крутячи цигарку. – Прийшов з Новий Орлеан по банани. Ніч навантажитись. Я думаю, його відпливе за одна-два година. Сьогодні буде дуже хороший день. Ви чули про велика битва, сеньйоре? Як ви думаєте, спіймають генерал де Вега? Чи не спіймають?
– Що ти верзеш, Самбо? – кажу я. – Велика битва? Яка битва? Хто хоче спіймати генерала де Вега? Я був далеченько звідси, па моїх золотих копальнях, і не чув ніяких новин.
– О, – каже негр, радий нагоді похвастати своєю англійською мовою, – дуже велика революція у Гватемалі... тиждень тому. Генерал де Вега хотів стати президент. Він зібрав армія – одна, п'ять, десять тисяч солдат – і виступив проти уряд. А уряд кинув проти нього п'ять, сорок, сто тисяч солдат придушити революція. Вчора була велика битва в Ломагранде, в горах, звідси миль дев'ятнадцять або п'ятдесят. Солдати уряду побили генерал де Вега – о, дуже побили! П'ятсот, дев'ятсот, дві тисячі солдатів генерала де Вега загинув. Революція капут – дуже швидко, враз капут. Генерал де Вега втік верхи на великому мулі. Так, c-arrambos! Генерал утік, а його армія загинув. А солдати уряду шукають генерал де Вега. Дуже шукають.
Вони хочуть розстріляти його. Як ви думаєте, сеньйоре, вони спіймають його?
– Дай боже, – відказую я. – То була б справедлива кара йому за те, що він використав войовничу натуру Кленсі для викорчовування тропіків з допомогою кирки та лопати. Але тепер, мій любий, мене цікавить не так повстання, як проблема найманої робочої сили. Я думаю тільки про те, щоб позбутись відповідальної посади в департаменті благоустрою вашої великої, занепалої країни. Переправ мене своїм човником на те судно, і я дам тобі п'ять доларів, сінка пасе, сінка пасе, – кажу я, спускаючись до розуміння та діалекту тропіків.
– Cinco pesos? – перепитує чорний. – Ви даєте п'ять долар?
Виявилося, що він зовсім непогана людина. Спочатку він був завагався, кажучи, що для виїзду з країни потрібні документи та паспорти, але кінець кінцем він одвіз мене на пароплав.
Коли ми пристали до борту, вже розвиднялось, і на палубі не було ні душі. Море було тихе. Негр підсадив мене, і я забрався на нижню палубу, де борт зрізаний для засипання фруктів у трюм. Люки були відкриті. Я глянув униз і побачив банани; до них було всього футів шість. "Кленсі, – кажу я сам собі, – їдь зайцем, так буде безпечніш. А то коли б тебе суднова команда не передала в контору, де укладають контракти. Тропіки схоплять тебе, Кленсі, коли ти не стерегтимешся".
Я стрибаю тихенько на банани й викопую собі там кубельце, щоб сховатись. Приблизно за годину, чую, загула машина, пароплав захитався, і я зрозумів, що ми виходимо в море. Люків вони не закривають, щоб була вентиляція; незабаром у трюмі стало зовсім видно. Мені захотілось їсти, і я думаю: чому б не підкріпитись легеньким фруктовим сніданком, не підживити трохи душу? Я виліз із своєї нори й підвів голову. Бачу: ступнів за десять від мене вилазить іще один пасажир, бере банан, чистить і запихає собі в рот. Сам весь у болоті, чорний, обірваний, бридкий. Хоч зараз малюй з нього карикатуру в гумористичний журнал. Я придивляюсь до нього й бачу: це мій генерал де Вега, великий революціонер, їздець на мулах, постачальник лопат і кирок. Коли він помітив мене, банан застряг у нього в горлі, а очі стали завбільшки з кокосовий горіх.