Мені стало ясно, що до акул у мене якась особлива відраза — така, як ото буває в декого, скажімо, до
котів. Тільки-но побачивши, що поблизу є акули, я вже не міг прогнати їх із думки. Вони так непокоїли мене, що по обіді я пожертвував цілий качан капусти, аби переконатися, що я помилився. Мені привиділась у воді за кормою якась застигла темна тінь; я взяв капустину —> круглий, червоний качан, із тих, що вживають для засолу,— й кинув ним у ту тінь. По капустину мені, певно, довелося спускатися в камбуз, але я того вже не пригадую.
Коли качан плюснув у воду, тінь ворухнулася, зникла й знову з’явилась, описуючи півколо. Хапаючи капусту, хижак блиснув білим черевом. Сумнівів більше не було: тільки акула, хапаючи здобич, перевертається на спину.
Результат мого досліду виявився дуже переконливий і не дуже втішний.
15
ПОГАНСЬКІ ЗОРІ
Аби не думати про акул, я знову згадав капітана й почав мріяти, як я з ним поквитаюся. Я уявляв собі, як зустрінуся з ним, вимальовував в уяві розмаїті сцени зустрічі — в місті на суді, на безлюдному острові, на пустельному узбережжі. "От ми й зустрілись нарешті!" А коли мені набридло те марення, бо в глибині душі я весь час розумів його цілковиту нереальність,— я примусив себе дискутувати з собою про філософські та релігійні проблеми й довго сидів, заглиблений у них, зусиллям волі женучи з думки той факт, що, так би мовити, стіни в приміщенні, де відбувались ті дискусії, були обклеєні шпалерами з зображеннями акул та капітанів.
Я все міркував про те, чи справедлива та доля, що мені судилася. І не тільки мені самому, а й усім подібним до мене людям. Свої юнацькі великі сподівання я пов’язував не тільки з самопевністю молодості, а й з усією системою релігійних вірувань та ілюзій, що переконує людей коритися своїй долі. Ще студентом я випадково, під час однієї дискусії в курильні, почув про книжку Вінвуда Ріда "Мартиролог людини" й поквапився прочитати її. І от знову в моїй уяві почали зринати похмурі картини історії людства. Я бачив, як жерці розгортали перед народами віровчення за віровченням, щоб прикрити ними, мов завісами, жорстоку дійсність; я бачив, як та торгівля
надіями раз у раз занепадає й раз у раз відроджується. Я думав про довгу низку моїх предків, незліченні покоління, що пробивались крізь століття, крізь життєві бурі до оцього химерного фіналу над спокійними, певними своєї здобичі водами, під палючим сонцем та холодними зорями, що неквапно кружляють по небосхилі, і доля мого роду ввижалась мені тільки застережним символом долі всього людства. Ну що ж, принаймні умру без ілюзій!
Я пригадував, у що вірив малим, і дивувався з власної наївності. Але ще дивніша здавалась мені самопев-ність молодості. Єдина природна релігія людства, ба й не тільки людства, а всього живого на землі, зводиться до найпростішого догмату: "Все гаразд",— поки який-небудь удар або цілий град ударів не розіб’є тої віри вдрізки. А що лишається тоді, питав я себе?
А нічого. Доля біологічного виду не залежить від долі окремої особи. Життя завше може початися спочатку. Народження й смерть для нього ніби основа й піткання. Воно схоже на шахрая-купця, що може провадити свої махінації, тільки знищуючи старі рахунки. Отже, я — ніби неакцептований вексель, одурений кредитор, несплачений борг.
Я думав про переможний шлях християнства, цієї останньої для нас, людей Заходу, запони над дійсністю, такої всеосяжної, такої щедрої на обіцянки, такої ще свіжої в людській історії й такої всевладної в тому світі, де я зріс. Я силкувався оцінити його вартість як учення-розради. Звичайно, воно давало розраду. Звичайно, воно заспокоювало. Мільйони душ воно надихало спокоєм і певністю. Та доки зможе воно встояти перед спустошливими пошестями, страхітливими трагедіями життя, що знищують людей міріадами й лишають тільки небагатьох щасливців розповісти про катастрофу? Звісно, щасливець змальовуватиме трагедію з яснішого боку. Адже над ним зласкавились, його пощадили! А та пилиночка з квітки, що впала на кам’янистий грунт, уже ні про що не розповість. Чи справді віра додавала людям мужності? В Оксфорді я якось чув, як один сміливий безбожник назвав християнство знеболювальним засобом. Та чи можемо ми поручитися, що ті, хто вмер, зазнавши поразки, не відчували болю? І чи справді християнство дає таку велику втіху й підтримку? А що сказати про інші релігії, гордіші й героїчніші, ті, що існували до Христа? Що сказати
про стоїків? Я перетрушував безладні запаси своїх знань, шукаючи якихсь критеріїв у цій плутаній суперечці з ученням мого дядечка, і раптом мені сяйнула химерна ідея, зразу спрямувавши плин моїх думок у інший бік. Вона спалахнула в моїй голові таким відкриттям, що я й тепер іще виразно пам’ятаю її. Може, нічого оригінальнішого я ніколи й не придумав.
Лежачи, я дивився на Південний Хрест, що висів уже низько над обрієм. Судно оберталось, і сузір’я поволі втікало з моїх очей. "Можна було знайти на небі й кращий хрест",— подумав я. Ту мить мені й сяйнуло моє дивовижне відкриття. Я сів і обвів поглядом неосяжну зоряну баню наді мною. Південний Хрест! Одне-єдине мізерне сузір’я лишилось на долю християнства з усіх небесних пишнот. Християнство ще таке "молоде, що небесні зорі ще поклоняються грецьким та перським богам! Християнство не спромоглося ще завоювати неба! Там, недосяжні й спокійні, панують стародавні боги. Але ж як дивно, що християнство так і не завоювало неба! А то були б там Цвяхи, і Рани Господні, й Священна Кров; з Волосожару, певне, став би Терновий Вінець, а з Оріона — сам Син Людський, що гряде в славі своїй. Планети, певно, були б святими апостолами, а Полярна зоря — Бог-слово, що довкола нього обертається Всесвіт. Я сидів і дивувався: як це так християни досі не спромоглися на хрещення небесних тіл?
Мене так захопила ця химерна думка, що я забув усю свою зневіру й майже цілу ніч навертав сузір’я до християнства. Я ще перейменовував їх, коли надійшов світанок і вони почали бліднути. Вони гаснули не зразу, а поволі, ніби меркнули. Я обернувся глянути ще раз на недавно перейменовану зірку, а її вже не було. Мене пойняло таке відчуття, наче я простяг руку вхопитись за поруччя, а воно несподівано щезло.