Мені раптом обридла моя благочестива забавка, і я подумав: "Отак меркне й зникає віра в християнські догмати. Разом із моїм поколінням. Ніколи вже Оріон не стане Сином Людським у славі своїй, а Юпітер і Сатурн царюватимуть на небі, коли химерна християнська трійця давно вже забудеться".
Ось про що думав я, покинутий на напівзатопленому судні, зневірений, загублений серед пустельних'обширів південного океану.
АКУЛИ й СОННІ ПРИМАРИ
Та спливав у самотності день за днем, і мені дедалі важче ставало боротися з жахливими сподіваннями й страшними снами. Ті сновиддя були ще страшніші за мої денні думки, і врешті я почав гнати від себе сон, так я боявся тих примар, що обступали мене, щойно я заплющував очі. Мене все більше гнітило відчуття, що судно піді мною осідає дедалі глибше. Спершу я сприймав його остаточну загибель як неминуче, однак не дуже близьке майбутнє; а тепер я весь час відчував, як воно осідає. Мені не раз снилося, наче я опинився в трюмі, темному й смердючому, а крізь перебірку сочиться вода. І така жива була та картина, аж мені й удень не віри-лося, що то був тільки сон. Я по десять разів на день відзначав рівень води на палубі, забував, коли яку позначку зроблено, й сахався від ляку до радості, силкуючись пригадати, котра з двох позначок пізніша. І ще мучив мене страх, що судно потоне, коли я спатиму. Ледве я, було, задрімаю, як мені починало ввижатися, що пароплав іде на дно; я схоплювався й сидів, не можучи заснути.
Один сон принаймні напровадив мене на думку, як уникнути зустрічі з акулою. Ще й досі я пам’ятаю його виразніше, ніж більшість справдешніх подій.
Мені снилось, наче я довго-довго сперечаюся з акулою, і акула, як те може бути вві сні, водночас була капітаном. У тому сні я весь час сидів по пояс у воді,— певно, тому, що з моїх ніг зсунулися ковдри, а ніч була досить холодна. Акула з’явилась у величезній білій камізельці з червоною кишенькою на годинник і спитала, коли ми з нею пообідаємо разом. "А хто ж із нас буде господар,— спитав я,— і хто гість?" Акула, не дбаючи про церемонії, відповіла брутально; "Я тебе з’їм перше, ніж ти потонеш. А в мене така горлянка, що з неї назад дороги нема". Я сказав їй, що вона, певно, ніколи не зустрічалася з моїм дядьком, велебним Рупертом Блетсуорсі, гароу-говард-ським священиком, а то б вона знала, що навіть най-неприємніші обов’язки можна справляти тактовно. "Ти спершу спробуй,— відказала акула,— а тоді вже суди. Грубувата вдача не виключає доброго серця. Ти не бійся, воно не з-так і кепсько. Як я тебе ковтатиму, ти забудеш,
що топишся, а потопаючи — забудеш, що я тебе ковтаю. А ще як я вгороджу в тебе зуби, то ти зовсім спантеличишся, забудеш навіть про те, що тобі кінець настав".
Я відповів акулі, що мене зовсім не цікавлять ті технічні подробиці. Безперечно, за даних обставин вона має наді мною великі переваги, однак домагатися свого так настирливо — це, по-моєму, велика нечемність. А мій дядько давно навчив мене, що й за їжею можна й треба дотримуватись пристойності.
Та акула не хотіла слухати ніяких повчань. Такі тонкощі, сказала вона, не годяться для моря, а море, зрештою, джерело життя! Хто в морі не жив, той про життя нічого не знає. І не землі вчити море, як жити на світі. Звісно, частина живого повиповзала з моря на суходіл, але то, мовляв, тільки втеча від справжнього життя. Та й то вони, ті, що повилазили на берег, часом озираються на море з жалем. Вони плазують по землі, нітрохи не кращі за стоног, м’якунів та всяку погань, що ховається на дні під камінням. У повітрі нема справжньої густини, нема опори. А тут, у воді, життя — в своїх кращих виявах — відважне, вільне, відверте, одно слово, справжнє. І не прикрите ніякою облудою. От я, бач, сиджу навпочіпки на оцій палубі й крушуся, втрачаючи одну по одній свої пусті ілюзії, й ніяк мені несила розпрощатися з моїм жалюгідним, дохлим суходільним життям. А у неї, богу дякувати, нема ні легенів, ні ілюзій. Чого варті будуть надія й страх, усі поривання людського серця, його мрії про саможертву й славу, коли я пробуду хвилинки дві в пащі Дійсності? Бо вона, акула,— це Дійсність! "Ось стрибни на дві хвилини в море,— сказала вона,— і взнаєш, що таке дійсність".— "Стрибай краще сюди, до мене,— відказав я,— і в мене на вечерю буде смажена акулятина".— "Е, ні, буде по-моєму",— клацнула зубами акула. Цю ненажеру дратувала сама думка про те, що й її можна з’їсти.
От тоді мені й сяйнула та блискуча думка.
"А от і ні! — відказав я.— Ти забула про одне. Ти, жалюгідний лантух із тельбухами, тільки й умієш зубами клацати, а не тямиш, що таке судно і що таке каюта. Ось коли цей старий пароплав уже зовсім тонутиме, я замкнуся в своїй каюті й піду собі на дно повз тебе, з усією своєю людською гідністю! А ти тільки тицяти-
мешся писком у дошки та крутитимешся зі злості, бачачи, як обід утікає від тебе! А я піду на такі глибини, куди тобі, нещасний мілководний пухирю, нема дороги, так само як і в повітря".
"Ой, та ж це підлість! — зарепетувала акула.— Скільки м’ясива пропаде! А тобі яка з того користь?"
"Ну, знаєш, коли не любиш акул..." — почав я.
Тут уже їй урвався терпець, і вона, вигнувшись пружиною, стрибнула на мене — так, як колись на очах у мене уявки стрибала на палубі справжня акула. Я кинувсь на неї, й ми стялись у запеклій боротьбі. Прокинувшись, я побачив, що вчепився конвульсивно у власний матрац.
Відтоді я вирішив, що надалі спатиму тільки в каюті й замкнуся зразу ж, допіру відчую, що судно має от-от потонути. Я реготав, радіючи, що пошив акулу в дурні, навіть як уже зовсім прокинувся.
То був один із моїх найприємніших і — коли можна так висловитися про сон — психічно найнормальніших снів.
Та снились мені й інші — певно, такі страшні, що пам’ять не зберегла, викинула їх. А від таких снів під безнастанним гнітом страху я дуже швидко перейшов до гарячкового марення наяву. Але й те марення здебільшого повите ніби туманом і пригадується мені тільки невиразно.
Та добре пам’ятаю, як одного разу я гасав по палубі з тесаком у руці, шукаючи велетенського спрута з капітановим обличчям, що повільно, але вперто обплутував судно своїми майже невидимими мацаками, стискав його міцніше й міцніше, ладнаючись затягти його — й разом з ним мене — в безодню. Та коли я натрапив на один мацак і порубав його на шматки, виявилося, що то просто уривок старої линви. А то ще вночі мені приверзлося, ніби пароплавний димар — насправді не димар, а капітан, що лишився на судні, обернувшись димарем, аби упевнитись, що судно таки потоне. Мене охопили страх і ненависть до того димаря, я підскочив до нього й почав оскаженіло рубати його своїм тесаком, щоб скинути за борт і полегшити судно, що й так було обтяжене водою й перехилялося набік дедалі дужче.