Зовсім притихли хлопці. Вилізти до нього та витягти його з тої дірки? Так де ж його такої драбини взяти, щоб туди дістала? Сажнів же вісім-дев'ять буде? Та в пожарних такої немає. Пов'язати драбини? Так погнуться, поламаються, попадають і вб'ють того, хто лізтиме.
Любка знову погасла, змертвіла, зробилася аж ряба від ластовиння, що їй якось одразу виступало, коли лякалася або тужила. Сині очі тоскно, скорботно бігали по всіх обличчях, шукаючи на них хоч надії на порятунок. Та ні на одному не було її, навіть на Івашковому. Всі розгублено, винувато, перелякано дивилися на величезний мур, задравши голови й безпорадно водячи по ньому очима. Дірок там для чогось була сила, деякі з дротяними сітками, деякі без сіток. Над кожною діркою аршина на півтора стирчали з муру кінці залізних балок чи рейок, хто його зна навіщо випущених із стіни. Чи далі щось хотіли будувати, чи нащось так треба було.
Івашко мовчав та все бігав очима від одної балки до другої, щось намацуючи поглядом, щось міркуючи.
— Та й височенна ж сволоч! — сердито бовкнув Васько, плюючи до муру. — Тьху! Згорів би ти йому до кінця. Що ти його тут робитимеш? Сидить бідолашний голуб, як у тюрмі, і визволить його не можна.
— Овва! Визволимо! — раптом мотнув Івашко головою. Всі здивовано витріщились на нього, а Любка так і кинулась у, його бік.
— А як, Івашку? А як? А як?
— По шворці треба вилізти до тої дірки. От як. Всі вражено кліпали на Івашка очима, а Васько аж засвистів.
— На той мур по шворці??? Де ж ти такої шворки візьмеш?
Сашко нетерпляче скривився.
— Е, що там шворка! Шворку від колодязя взяти. Це що! А хто ж то туди полізе?
Івашко знизав плечима.
— Та не ти ж. Хіба то твій голуб? Я й полізу.
— На цей мур??!
Усі з жахом задерли голови, й Сашкові аж млосно стало від самої думки висіти на такій височині над землею.
— Ну, брат, це ти кинь, — поважно й суворо сказав Васько. — Це, брат, на верну смерть іти. Сказився, чи що?!
— А ну да! Нізащо! — раптом вибухнула Любка.
Тут і всі інші закрутили головами й рішуче накинулись на Івашка. Це ж не дай Бог що таке! Де ж у нього сили стане на шворці на таку височінь вилізти?! Та не знати якої сили людина, борець із цирку та й той не вилізе!
Івашко гостро примружив очі на мур і, видко, сам перелякався. Але здаватися все ж таки не хотів.
— Ну, так ви мене витягнете. Всі четверо візьметесь за один край, а я сяду в петлю на другий край шворки, ви й витягнете мене, як цебер води з криниці.
Любка так сильно, з таким жахом замотала головою, що аж кучері її зателіпалися на щоках.
— Нє, нє, нє!!
Тут Івашко вмить повернувся до неї й люто закричав їй просто в лице:
— А що ж ти хочеш?? Що?? Щоб сірий там із голоду загинув? Щоб отам мучився й загибав? Га? А ми тут будемо стоять та "нє, нє, нє" кричать? Га?
Любка широкими, переляканими очима мовчки дивилася на Івашка, не знаючи, що сказати. Та тут на поміч їй Васько прийшов.
— А ти хочеш, щоб вона тебе на смерть за голуба пустила? Бач який фраєр*! Ще й лається!
*Фраєр — схильний до хизування, зовнішнього блиску, ефекту.
— Та яка смерть? Де ви її взяли?! Боягузи ви всі, от що, а не смерть. Чого смерть? Чого?
— А того, що шворка обірветься. А того, що балка не видержить. А того, що мур завалиться. Ти знаєш, яке воно там усе? Знаєш? Пробував?
Івашко скривив губи.
— Шворка не обірветься, бо випробуємо. Чого вона обірветься, як узяти добру, товсту шворку. Балка не зломиться, бо не такі її шмаркачі, як ви, туди вставляли. А мур цей завалиться через сто літ. Подивись, який він завтовшки, та висякай носа. А коли ви такі паршиві боягузи, то пішли під три чорти, я інших товаришів знайду. А дать загибать сірому в отій дірці я не дам! Хай хоч мур завалиться, а не дам! А тобі, Любко, сором так казати! Фе!
Він аж одвернувся й відійшов на кільки кроків убік. Рідко коли Івашко бував у такому обуренні та гніві.
Хлопцям навіть ніяково стало, а Любка вся зашарілась соромом і розгублено закліпала великими, налитими слізьми очима.
— Та я ж... Та я ж... тебе...
І, не сказавши, що хотіла сказати, Любка затремтіла губами, підборіддям, щоками і гірко заплакала...
Івашко, зачувши плач Любки, зараз же вернувся, але навіть не глянув на неї й суворо звернувся до хлопців:
— Ну, хочете тягти мене чи ні? Кажіть прямо. Всі троє мовчали, хмуро зиркаючи то вбік, то на свого сусіду.
— Та як же ти шворку туди закинеш? — раптом сердито й тоненько закричав Васько. — Як?
— Не бійся, закину. Ти тільки скажи, чи хочеш тягти.
— Та не закинеш ти, чого крутить нам голову! "Хочеш, хочеш". Ну й хочу. Ну на, хочу! Закидай шворку. Ану!
Любка витерла обома рукавами сльози й почала дивитися то на Івашка, то на Васька мокрими блискучими очима. І чи хотілося їй, щоб Івашко не знав, як шворку закинути, чи не хотілося?
Івашко вперто мотнув головою.
— Ні, ти кажи по-справжньому. Хочеш?.. Я шворку закину, а ти будеш тягти? Як закину, будеш?
Васько був загнаний на слизьке і, щоб вибратись, гордо сказав:
— Як закинеш — буду. Ти тільки закинь, серденько.
— Добре. А ви? Хочете? Хочеш, Демиде? Сашко?
Демид і Сашко зам'ялися. Та Васько, виручаючи себе, виручив і їх.
— Та соглашайтеся! "Хочемо". Хай потішиться. Він же ніколи туди шворки не закине. Яким чортом її туди можна закинути?! Ви ж подивіться.
— Ну, добре, нехай, — казав Демид. — Потягнемо.
— А ти, Сашко?
— Та що ж... Коли всі, то й я...
— Ну, глядіть же! — труснув головою Івашко. — Щоб потім мені назад рачки не лізти.
— Добре, добре. Тільки ти скажи, як ти шворку закинеш.
Івашко посміхнувся.
— А от побачите. Тільки тут треба таку шворку, щоб вузла не було. Бо як вузол там зачепиться, то чорта з два потягнете. Де шворки такої взять? От що.
Сашко почухав чуб під картузом і муркнув:
— А вона дуже потреться?
— Та чого ж їй тертися? А ти маєш таку шворку?
— Та... можна було б у лавці взять нову. Васько аж пальцями клацнув од задоволення.
— Та ну да!.. У нього ж своя лавка, я й забув! Та ну да, нову! Ти не бійсь, не потреться, чого їй потертися. Що раз по балці просунеться? А ми її потім знову гарненько скрутимо, і продавай далі. Смали, Сашко! Та бери найдовшу, сажнів на двадцять. Катай, живо!