Після цього король так само знаком запросив пріора домініканців сісти до столу, де вже лежало письмове начиння, яким з усіх присутніх, коли не рахувати Олбані, вмів користуватися тільки свящйшк !. Далі король з великою гідністю оголосив мету зборів:
— Мілорди, сьогодні нам належить розібратися в тих лиховісних чварах та бунтах у Верхній Шотландії, що, як ми довідалися з останніх повідомлень наших посланців, можуть призвести до розорення й спустошення краю, котрий лежить за кілька миль од нашого двору. Та, ніби мало нам цієї біди, лиха доля й підбурення злих людей викликали вже й тут, у Перті, сварку і розбрат між громадянами міста й слугами, яких привели з собою ви, мілорди, та інші наші рицарі й барони. Тому насамперед я прошу, мілорди, з'ясувати, чому наш двір тривожать такі неподобні чвари і як їх погасити... Брате Олбані, може, ви перший висловите нам свої міркування в цій справі?
— Сер, наш ласкавий королю і брате! — промовив герцог.— Коли спалахнула та сутичка, я був при вашій величності, і мені не відомо, що до неї призвело.
— А я,— сказав принц,— ще не чув грізнішого бойового заклику, ніж балада мандрівної співачки, й не бачив небезпечнішої зброї, ніж лісові горіхи!
— А ось я,— промовив граф Марч,— збагнув тільки те, що відважні пертці ганялися за ватагою шельм, які понашивали собі на плечі знак Кривавого Серця. Тільки ж надто вже прудко ці шельми втікали, не могли вони бути людьми графа Дугласа!
Дуглас цей кпин зрозумів, однак відповів графові лише нищівним поглядом — одним із тих, яким завжди виражав смертельну образу. І все ж заговорив він спокійно,4 погордливо, не втрачаючи самовладання.
1 Треба визнати, що містер Крістел Крофтенгрі, висловлюючи це твердження, забув про характеристику, що її дає Ротсеєві пріор Лохлевенського монастиря:
"Не придерешся до статури, Та ще й знавець літератури" *. (Прим. авт.)
— Величносте,— промовив він,— ви, певна річ, знаєте, що відповідати на таке звинувачення має не хто інший, як Дуглас. Ще б пак! Коли ж бо це було, щоб у Шотландії спалахнула бійка чи пролилася кров, а злі язики не обмовили при цьому котрогось із Дугласів чи їхніх людей і не склали всю вину на них?! Та цього разу в нас є надійні свідки. Я маю на увазі не мілорда Олбані,— він сам сказав, що на той час був, як йому й годиться, при вашій величності. Промовчу я й про мілорда Ротсея, що, як і личить йЬго званню, віку й глузду, саме лускав горішки з при-блудою-співачкою... О, герцог усміхається!.. Що ж, тут він може робити що завгодно... Але я не забуваю про ті узи, про які він, очевидно, забув. Та серед нас сидить і мілорд Марч, він нібито бачив, як мої люди втікали від пертської голоти! Я можу тільки сказати графові, що воїни Кривавого Серця наступають і відступають лише тоді, коли їм наказує їхній воєначальник і коли того вимагає благо Шотландії!
— А я ось що відновім!..— вигукнув такий самий бундючний граф Марч, і його лице залила краска.
Та його урвав король:
— Угамуйтеся, мілорди! Не гнівайтесь! Згадайте, .хто перед вами сидить! А ви, мілорде Дуглас, розкажіть, якщо можете, через що спалахнула та сварка і чому ваші люди, які завжди добре служили нам, так ревно кинулися в ту вуличну бійку.
— Воля ваша, величносте,— промовив Дуглас, ледь кивнувши головою, яку рідко схиляв у поклоні.— 3 кількома людьми зі звичайного свого почту я їхав через місто від монастиря картезіанців де стою постоєм. На Верхній вулиці я побачив юрбу простолюду, що товпилася довкола хреста, до якого було прибите оголошення, а разом з ким ось це.
І Дуглас дістав з кишені— на грудях свого шкіряного колета відтяту людську руку та клапоть пергаменту. їхній вигляд приголомшив короля.
— Добрий отче пріор,— звернувся Роберт до священика,— прочитайте. А цю страшну річ нехай кудись приберуть.
Пріор почав читати оголошення, в якому писалося:
— "Минулої ночі, перед днем святого Валентина, на дім одного з громадян Перта напали якісь розперезані волоцюги з числа чужинців, що недавнім часом прибилися до нашого славного міста. Одному з тих мерзенних напасників у бійці відтято цю руку, яку провост та члени магістрату й розпорядилися прибити до хреста на сором і ганьбу тим, хто вчинив бійку. І якщо хто-небудь рицарського звання скаже, що ми вчинили неправильно, то я, рицар Патрік Чартеріс із Кінфонса, ладен вийти на двобій
Картезіанці — ченці католицького ордена, заснованого 1084 р.
і довести свою правоту рицарською зброєю. А якщо сказане тут схоче заперечити чоловік нижчого походження, його стріне біля бар'єра котрийсь із громадян відповідного стану славного міста Перта. І нехай господь бог та святий Іоанн бережуть наше славне місто!"
— Отож ви не здивуєтесь, мілорди,— провадив далі Дуглас,— що коли мій роздавач милостині прочитав мені таку неподобну писанину, я наказав одному зі своїх сквайрів зірвати з хреста цей трофей, принизливий для рицарства і знаті Шотландії. Після цього хтось із тих міських розбишак зухвало накинувся з криком та лайкою на людей, що їхали в кінці мого почту. Тоді ті повернули на нього коней і швидко поклали б край галасові, але я суворо наказав усім їхати за мною і, не зважаючи на випади ницої голоти, зберігати спокій. Отак і вийшло, що мої люди з'явилися сюди як утікачі, хоч могли б — якби я був звелів їм відповісти на силу силою — підпалити з усіх боків це жалюгідне містечко, і зарозумілі вахлаї позадихалися б у диму, як ото злі лисенята в підпалених заростях.
Дуглас змовк, запала тиша. Нарешті герцог Ротсейський звернувся до батька:
— Оскільки граф ДугЛас владний щоразу, як тільки посвариться з провостом через нічну бійку чи якийсь виклик на двобій, підпалити місто, де стоїть ваш двір, величносте, то, гадаю, ми всі повинні подякували йому за те, що він досі не зволив цього зробити!
— Герцог Ротсейський,— промовив Дуглас, який, певно, вирішив не давати волі своєму гніву,— матиме причину дякувати небесам серйознішим тоном, ніж сьогодні, за те, що Дуглас не тільки могутній, але й вірний. Тепер такі часи, коли піддані в усіх країнах повстають проти закону. Ми вже чули про жаке-рію 1 у Франції, а також про Джека Соломинку, Гоба Міллера та пастора Болла 2 серед отих південців 3. Можна не сумніватися, що сухої соломи досить і в нас, аби спалахнула пожежа, коли полум'я сягне наших кордонів. Коли я бачу, як простолюд кидає виклик благородним людям і прибиває до міського хреста руку дворянина, то не скажу, що боюся бунту,— бо таки й не