— Та куди ж ти? — вхопив його за руку Нечиталкж.— Посидь, вип'ємо. Куди поспішати? На роботу рано. Додому?
— Поїду автобусом. А ти посидь. Добре б поспати тобі десь. Я поблукаю де-небудь у Києві. Зоставайся.
Він сів у аерофлотський автобус, вмостився позаду, непомітно для себе задрімав і проспав усе. Прокинувся від того, що його хтось торсає за плече. Нічого не міг збагнути. Кліпав очима: де він, чому, як? Біля нього стояв міліціонер, з-за плеча визирав якийсь чоловік. Може, водій автобуса? Твердохліб глянув у вікно. Обеліск Києва, агентство Аерофлоту. Довго ж він спав. Мляво усміхнувся до міліціонера. Той витлумачив усмішку як визнання провини. П'яний, заснув у громадському транспорті, порушує порядок.
— Давайте пройдемо, громадянине!
Аж тоді Твердохліб прийшов до тями остаточно. Ну, що ж. Багато років захищав він закон — хай закон хоч раз захистить і його. Неквапом сягнув до кишені і показав посвідчення.
Міліціонер козирнув.
— Пробачте. Непорозуміння. Може, чимсь помогти? Транспорт, телефон?
— Дякую. Я пройдуся пішки.
Міліціонер поштиво підтримував Твердохліба, поки той сходив з автобуса.
— Тяжка ніч випала,— спробував виправдатися Твердохліб.— Без сну і взагалі.
— Все ясно,— сказав міліціонер.— Усе ясно.
Усім усе ясно, тільки не мені, подумав Твердохліб, спускаючись у перехід під площею Перемоги.
Нечиталюк був як огірочок. Твердохліб поголився в перукарні, поснідав у себе в буфеті, сяк-так причепурив одяг, і черговий старшина усміхнувся й козирнув йому, як завжди, бадьоро і підморгнув змовницьки:
— Ви, як завжди, точні й акуратні, Федоре Петровичу!
Акуратність він, мабуть, відносив до вигляду зовнішнього, і, може, справді зовні Твердохліб і не відзначався особливою зім'ятістю, але відчував виразно, що має сьогодні зім'яту всуціль душу.
Подзвонила теща. Голос ласкавий і прекрасний. Яке щастя цьому Ольжичу-Предславському, надутому напів-законнику, нудному ерудиту, сухій душі! Закохався в молоду балерину за сцену безумства Жізелі в першім акті — і щастя на все життя!
— Теодор,— заворкотала теща.— Даруйте, що я вам на роботу. Але ми так хвилюємося, так стурбовані. ІЦо з вами? Я не спала цілу ніч. Мій брат теж.
Вони з братом були з іншої планети, ніж Ольжич-Предславський і його преславна донька.
— Мальвіно Вітольдівно,— невміло брехав Твердохліб,— мене загребли за дня, довелося їхати за місто, нікчемна і безглузда справа, але цілу ніч ми...
— Сподіваюся, все це вже закінчилося? — приймаючи правила його гри, обережно поцікавилася теща.— Я прошу вас, Теодоре. Не приймайте близько до серця. Я говорила з Мальвіною. Я їй усе сказала. І прошу вас. Ми вас чекаємо сьогодні.
— Думаю, що сьогодні не затримаюся,— пообіцяв Твердохліб.
— Я вас прошу. Це треба всім нам.
Твердохліб гірко всміхнувся, кладучи трубку. Треба всім нам. Навіть мир на землі, виявляється, потрібний далеко не всім. Одні готові життя віддати за нього, а кому — аби продати ракети, бомби, лазери, чорта-біса і нажитися, запхати пельку, озолотитися, піднестися над усім світом у недосяжній гордині. То що ж казати про звичайне життя звичайного чоловіка? Гай-гай...
Ось тоді й покликав його Нечиталюк. Був як огірочок. Ні тобі безсонної ночі в Борисполі, ні безлічі перехилених чарочок, ні виснажливої розмови, ні переживань, ні каяття. Свіжа сорочка, сіренький бездоганний костюм, синя краватка, рум'янці (може, передчасний склероз?) на щоках, весела булькатість очей, безтурботність і безжурність.
— Привіт!
— Привіт.
— Як ти?
— Погано,— визнав Твердохліб.— Дуже погано.
— Ну, ти мені не казав, я од тебе нічого не чув. У нашому відділі все має бути якнайкраще. Песимізм — це пережитки і підступи. У нас тільки оптимізм!
— Не бачу причин.
— Федю, треба бачити! Ось я, поки сеє та теє, пробився до Савочки в реанімацію, переговорив, домовився, добився, домігся. Думаєш, це легко? Ой-ой-ой! Але досягнув! І можу тобі заявити: все! Неси мені цю заяву Масляка — і гаплик!
У Твердохліба щось схлипнуло в душі, він ненавидів
цього просвітленого бадьорунчика, що потирав руки, ненавидів його хитрого покровителя, який ховався десь так само, як це він умів робити завжди, ненавидів нещирість, підступність, інтриганство, якими жили ці люди. Тому сказав твердо:
— Нічого я тобі не принесу! І не віддам! І взагалі...
— Що взагалі? — злякано підскочив Нечиталюк. Він підбіг до Твердохліба, спробував обійняти його, але той ухилився, тоді Нечиталюк відскочив до вікна, став потирати долоні, зіщулив плечі, майже пошепки прорік:
— Я Савочку придавив — і він пустив сироватку. Принеси мені всю цю справу — і кінці в воду.
— Яку справу?
— Ну, про інтелігенцію. Професори ці всілякі. Вищі сфери. Неси сюди — і все вмре.
— Ага, нести? Не принесу! — вперся Твердохліб.— І не віддам! І взагалі — набридло! Виведу на чисту воду.
— Та кого ти виводитимеш? Кого? Заслужених людей, які ціле своє життя...
— Кого треба, того й виведу.
Нечиталюк став ще свіжіший і ще булькатіший.
— Ну, старий! Ти ж у Києві народився? Села не знаєш?
— Яке це має значення?
— І не знаєш, що таке наритники?
— Не розумію, до чого це все?
— А те, що коли наритники попадуть кобилі під хвіст та прижажакнуть... Старий, ти як оця колгоспна кобила! Ну, сказано ж тобі: принеси! Нащо тобі всі ці інтелігенти? У них там вічна гризня, підсідання, підкопування, під'їдання... Ти мені скажи, яка користь од інтелігентів, яка конкретна користь?
— Ти хочеш, щоб я сказав? — сідаючи навпроти Не-читалюка, спитав Твердохліб.
— Ну, хочу. Горю бажанням! Помираю од цікавості!
— Гаразд. А ти знаєш, що таке інтелігент?
— Ну, хто ж цього не знає?
— Ага. А ти знаєш, як сказав про інтелігенцію Ленін? Інтелігенція тому й називається інтелігенцією, що найсвідоміше, найрішучіше і найточніше відбиває і виражає розвиток класових інтересів у всьому суспільстві. І самі Ленін, Маркс, Енгельс були великими інтелігентами, найперше інтелігентами. І мріяли, що весь народ буде інтелігентний. А ви з Савочкою? Готові натравлювати на інтелігенцію будь-кого. Хто вас навчив? Звідки це людожерство? Ленін казав: коли б ми на-травлювали народ на інтелігенцію, нас би за це треба було повісити. Ти коли-небудь прочитав бодай рядок з Леніна?