Нечиталкж підняв руку.
— Старий, ти мене вбив авторитетами! Але хто я? Маленький чоловік, який служить законові. Я спробував порушити справу проти професора Костриці, тоді хотів, щоб це зробив ти, але... тепер прошу: принести все, що там назбиралося.
— Приносити нічого.
— Однаково принеси. Ти ж знаєш порядок. Твердохліб, зціпивши зуби, пішов до своєї кімнати,
відімкнув сейф, дістав папочку з заявою Масляка, повернувся до Нечиталюкового кабінету, поклав йому на стіл.
— Ось.
— Усе?
— Все.
Нечиталкж урочисто-драматичним жестом розвів руки, тоді взяв заяву Масляка і вклав до своєї папки.
— Ти вдоволений, старий?
— Ти мовби заховав туди мою душу.
— Ну, старий. До чого тут душа? Ми люди надто конкретної дії, щоб згадувати про таку невловиму субстанцію. Найбільша твоя вада знаєш яка?
— Цікаво. Яка ж?
— Ти все своє життя був байдужим до жінок. А жінки — це найбільша реальність життя. Тут ніяких абстракцій і чепухістики! Тут саме життя, старий. А в тебе в цій галузі недоробки. Може, тут вина Савочки? Цілком може бути. Жінка, яка не є жінкою, задавила тебе своїм авторитетом і так далі. Начальство — велике діло. Ціла філософія. Я не піддався Савочці хоч у цьому — і щасливий. І щедрий у своєму щасті! Хочу помогти й тобі. З цією непочатою справою покінчили — тепер давай твоє домашнє. Я Мальвіну знаю, давай за неї візьмуся...
— Не треба,— сказав Твердохліб.— Досить з мене. По саму зав'язку...
— Може, тобі відпусточку зварганити?
— Краще діло. Справжнє і потрібне.
— Старий, про що мова? Економіка заїдає нас з страшною силою і злочини множить у кількостях фантасмагоричних! Гарантую тобі дільце діамантово-дорогоцінне! Згода?!
Вже коли Твердохліб був біля дверей, Нечиталюк вибіг з-за столу, мовби погнався за ним.
— Слухай, Федю. Ми ж з тобою давно... Ну, я тут, може, й утричі більше просидів, ти ще молодий, але... Ти ото про недовчених... Кого ти мав на увазі?
— Запам'ятав усе-таки?
— Спеціально — то й ні, а в голову залізло і стримить...
— Я мав на увазі всіх недовчених. Нас з тобою теж.
— І мене?
— І тебе.
— Ну, старий. Знаєш, що тебе рятує?
— Наприклад?
— Те, що ти зять Ольжича-Предславського.
— Я ним не народився.
— Але у свій відділ Савочка взяв тебе саме тому, що ти зять. Згадай, звідки ми тебе витягли.
— Ніхто не може сказати, де людині краще. Твердохліб безцеремонно грюкнув дверима перед
носом у Нечиталюка і пішов по коридору. Куди податися? Всі зайняті, всі потонули в справах, він теж мав би потонути, але виринув, і тепер йому треба відіспатися, скинути з себе очманіння, повернутися до нормального стану. Двічі в ту саму воду не ступиш. Ой ні! Минав двері кабінету слідчого Гладкоскока. Одноліток Нечиталюка. Чи цьому поколінню робили якісь спеціальні щеплення? Хіба не виходили на екрани в перші повоєнні роки майже самі кінокомедії, до того ж безглузді, нікчемні, мало не блюзнірські? Повсюди руїни, голод, нестачі, ще не висохли сльози матерів і дітей за вбитими, загиблими, ще попіл війни густо притрушує землю, а тут хтось таким дивним чином хоче піднести настрій великому народові. А може, так і треба? І, може, нечиталюки і гладкоскоки, ці діти війни, саме в тих роках зачерпнули отого показного бадьоріння та так і не скинули його з себе? Гладкоскок був у них у відділі каталізатором доброго настрою. Хоч що б йому казали, відповідав сміхом, розкотистим, лунким, безпричинним. І до своїх хихоньок-хахоньок щоразу дочіплював зовсім несподівані і тому особливо безглузді слова. Виходило в нього приблизно таке: "ха-ха-бар", "хо-хо-дуля", "хе-хе-ру-вимчик", "хі-хі-романт", "хи-хи-труха", "ху-ху-дячок". Може, перекалічувати слова все ж не так страшно, як перекалічувати життя?
Але сьогодні не хотілося й до Гладкоскока. Про що з ним говоритимеш? Що ти зять Ольжича-Предславського? Гладкоскок радісно заірже: "Го-го-резвісний зять!" Так воно завжди: зяті горезвісні, а тесті — славнозвісні. Щоправда, практичне значення професора Ольжича-Предславського дорівнює нулю.
Обідав Твердохліб знову в буфеті. Рибний день — ні риби, ні м'яса. Але йому не звикати. Нечиталюк повідомив, що його включать у групу по розкриттю системи приписок на домобудівних комбінатах. Група, то й група. Ох, як погано, що немає Семибратова, що той і досі ганяється за невідомими вбивцями!
Додому йшов пішки, щоб якомога далі відсунути ту мить, коли переступить поріг професорського помешкання, та хоч як повільно просувався до небажаної мети, однаково приречений був стати жертвою закону невпинності,— крок за кроком, хода за ходою, непомітно й повільно, але вперед і вперед, далі й далі, все життя в отакому наближенні до неминучості й неуникності. А до радості й гідності? Так, так. Та сьогодні про це не думалося. Твердохліб перебував у владі передчуттів найпохмуріших. Власне, післячуття> бо все відбулося вже, розкололося його нетривке життя з Мальвіною, і хто його зможе склеїти, який інститут електрозварки накладе шов на вічну міцність?
Прибув додому не з барабанами і фанфарами, а як на шибеницю, на Голгофу. Міський зять — не сільський. Той чоловік незалежний, може дозволити собі відповідну міру вільнодумства і навіть нахабства, бо стоїть на землі і нижче зіпхнути його ніхто не зможе. Тупу-тупу ногами, колю-колю рогами!.. В місті зять, який живе у тестя й тещі, це безправна істота, безпритульний, над яким тяжіє проблема місця під сонцем, попросту кажучи — квартири, квадратних метрів, прописки, встановлених норм. У селі проблеми хати не існує. Там якось так ведеться споконвіку, що люди мають де жити. В місті — не так. Скільки невлаштованих. Сироти людства. Твердохліб належав до сиріт у прямому й переносному значенні. Хоч слова "приймак" не знав. Почув у відділі, що Нечиталюк зве його цим словом. У Нечиталюка сільське походження, а в селі це слово досить розповсюджене. Власне, саме слово, а не інститут при-ймацтва, який сьогодні характерніший для міста. На жаль, на превеликий жаль. Економісти розводять руками: держава поки що не може настачити житла, не встигає будувати. Плани, можливості, перспектива. А тим часом чимало зламаних душ, понівечених доль, зруйнованих життів, втраченої енергії, загублених здібностей. Коли б усе це зматеріалізувати, закумулю-вати, застосувати в мирних цілях, то перебудувати б можна цілий світ! Економісти скаржаться: всьому виною безплатність житла в нашій країні. Гаразд. Покажіть, де ті квартири, що їх люди можуть купити за чесно зароблені гроші? Кооперативи? Але вони обсаджені таким чиновництвом, крізь яке не проб'ються ніякі бульдозери.