Радість і страх зійшлися під серцем Поцілуйка. Він, тремтячи, мов у лихоманці, розсовав папери по кишенях, потім наспіх викопав глибоку яму і навічно поховав у ній порожню скриньку. Цього ж дня, прикинувшись недужим, він попрощався з Оленою Григорівною, пообіцявши, що незабаром іще загляне до неї, і щодуху погнав коня додому. В лісі він кілька разів намірявся розгорнути папери, але навіть дерева лякали його, і він, полохливо озираючись, знову щосили гнав воронця.
Вночі, наглухо позатулявши вікна, Поцілуйко скоцюрбленим кліщем припав до залишків партизанської легенди. Спочатку, гортаючи сторінки, він тільки виловлював прізвища. В одному зошиті було кілька страшних рядків про нього. Там хтось пов'язував арешт Василини Вакуленко з його ім'ям.
Одразу спітнілою рукою він вирвав цей листок, пожмакав і підпалив сірником. Вогкий папір неохоче зайнявся, і на нього страшними очима дивився Поцілуйко. В руці горів його присуд і, навіть попеліючи і розпадаючись, вселяв острах і холод у мізок.
Волею безглуздого випадку Поцілуйко став тепер найбільше знати про діяльність партизанського загону Івана Мироненка. Він вивчив усі матеріалі, неначе вірш, а потім, про всяк випадок, знову закопав їх у землю і почав працювати над великою, на кілька газетних підвалів статтею. Тепер на це пішла мода, а на ній можна заробити не тільки частку чиєїсь слави, але й гонорар... Та навіщо про нього думати... Він відганяв чорт зна які думки і знов припадав до паперу, малюючи і перекреслюючи його.
В своїй писанині Поцілуйко не возвеличував себе — тут потрібно триматися так у тіні, щоб усі оцінили твою об'єктивність і скромність. І в думках, забігаючи наперед, не раз бачив, як у пресі з'явиться прізвище маловідомого зв'язківця, який з веління легендарного Івана Мироненка змушений був не партизанити, а виконувати на хуторі невдячну й непомітну роботу і навіть частково постраждати за неї...
Усе було б добре в цій історії, якби не існувало на світі Григорія Задніпровського. Він, тільки він зараз головний ворог... А ще той огидний випадок у церкві... Коли б не він, то при цих документах і Задніпровського можна було б обдурити... Як же тебе сколупнути з дороги?.. знову, наче у сітці, б'ється мізок Поцілуйка і сам виплітає сітку на когось.
XXX
Марко підвечіркував з Ярославом і його напарником Кузьмою Завороженим, пройдохуватим чоловіком, який за війну встиг побувати і шинкарем у районному містечку. і торговцем у Румунії, і штрафником на Третьому Українському фронті, і підбити два танки мушкетоном Петра Першого — так він величав протитанкову р,ушницю, і знов опинитись у Румунії вже бувалим воякою. На одній з фронтових доріг він перепинив королівський ридван і, мліючи од щастя, почав випрягати коні.
— Що ви робите? — заволав машталір. — Це коні короля Міхая! Сам король їздить на них!
— А тепер король не буде їздити, бо мій старшина пішки ходить, — спокійно відповів Кузьма й на чистокрівцях гайнув у свою частину.
Горіхові, з масною сльозинкою очі Завороженого і тепер без зайвої гризьби й суму примірялись до життя, що можна було увірвати з нього, — він уривав, не дуже турбуючись таким пережитком, як совість. І на себе він якось міг дивитися, ніби збоку, дивуючись, куди тільки не тягне його "айдіотський" характер.
От і зараз він розповів кілька своїх майже неймовірних пригод, сам посміявся над ними і, не криючись, дійшов до висновку, що йому треба було родитись або в капіталізмі, або в комунізмі: там би він жив, як нирка в салі, а в соціалізмі рідко фортунить йому. Навіть достобіса ледачий райзавскладом на одному міндобриві більше заробляє, ніж він на тракторі. То є правда на світі?
— Що ж він там може заробити? — здивувався Ярослав.
— Капітал! Не Карла Маркса, а той, що в скрині лягає. Деякі голови колгоспів поки що без міндобрив спокійніше себе почувають. А щоб начальство не ганяло їх, мов солоних зайців, — шапочку скидають перед завскладом, ще й замогоричують його. От він і слинить у свої книги, що міндобриво такі-то діячі вивезли, а сам його вивозить наліво. І всі, виходить, задоволені: і начальство, і голови, і завскладом.
— Чого ж ти при такій ідейності пішов у трактористи, а не в комору? — запитав Марко.
— Жінка повернула мою біографію ближче до людської, жінка в мене працює на соціалізм, — відповів Кузьма з насмішкою, але в його горіхових очах потеплішала олійна вогкість. — Хіба ж це робота на цьому натику? — махнув рукою на трактор. — Одні сльози: день працюєш — тиждень гуляєш. А став би я директором МТС — усі трактори гурчали б день і ніч і вихідних не знали б.
— Де ж ти дістав би пального? — Марко з подивом і надією подивився на рішуче обличчя Завороженого.
— Викомбінував би, — коротко відповів той.
— А за такі комбінації не перейшов би на казенні харчі?
— І це могло б трапитись, але все клубком крутилося б, — безжурно відповів Кузьма. — І вам би дещицю вигадав, аби тільки було за що. Я люблю такі діла... О, здається, наш директор на своїй чортопхайці жме сюди? — поглячув на дорогу.
Справді, на трофейному БМВ до них під'їжджав директор МТС, невисокий з піваршинними вусищами чолов'яга. Він легко вискочив з машини, привітно поздоровкався з усіма і кивнув головою на Завороженого:
— Цей підлеглий не підбивав під мене клинці, не говорив, що в нього все гурчало б дні й ночі, аби він став директором МТС?
Марко і Ярослав засміялись, а Кузьма здивувався:
— І як ви могли на такій відстані та ще на чортопхайці почути?
— Цю чортопхайку ти, галабурднику, цілувати повинен!
— За які заслуги? — Кузьма зневажливо копнув п ногою.
— На ній я твою Олену завіз до лікарні. Кузьма одразу побілів, у погляді його затремтіла жалість, а тонкуваті губи нерівно засіпались.
— Як вона?..
— Не журися, усе гаразд, — пустив по вусищах посмішку. — Вітаю тебе з донькою, а скільки кілограмів вона важить — дорогою забув.
— З донькою? — жалісно зітхнув Кузьма Заворожений, міцно обняв директора МТС, головою притулився до його широких грудей. — Спасибі вам. Так ждано і так несподівано... — Він випростався, охнув, невидющими, але глибоко вдячними до когось очима поглянув на світ, махнув рукою і засміявся.