— І чого всі батьки в ці хвилини ось такими розумними стають? — глибокодумно запитав директор МТС. — Сідай, бісова покруч, підвезу.
— І знову ж таки спасибі. — Кузьма щупаком вскочив у машину і слухняно вмостився на задньому сидінні.
Директор кивнув на нього головою, і запитав Марка:
— Встигли хоч трохи розкусити цього пройду? А дивіться, як любов із нього в'є мотузки. І все одно з цього харцизяки ми зробимо'людину. З головою болотяник, тільки в ній мізки позлипалися з комерційною грязюкою. Вичавити її — і посвітліє розум у голові. Ви пального не розжилися?
Марко безнадійно махнув рукою.
— Хіба ж його тепер дістанеш? Де тільки можемо, навіть по пляшці збираємо.
— Розживетесь пального — усі трактори пошлю на ваше поле. Шкода мені, Марку Трохимовичу, вас, та пособити не можу. Сам караюсь, що запівдарма зарплату одержую. А може, й пофортунить ще — чогось не доказуючи, знову посміхнувся у вуса, попрощався і вліз у машину.
На поля тихо спускався сизувато-синій шовк надвечір'я. У видолинку матово темніла вода, і верби над нею здавалися табуном птахів, що вийшли на берег. М'яка відтінкова синява і веленкувата голубавість поміж незгас-лими островами хмарин лрисипляли, заколисували землю і стирали з неї слідя лихоліття. Вона теж куталася в мрійливу голубінь і, здається, радісно тремтіла, що над нею заіскрилися перші зорі, а на ній стрепенулись дівочі голоси. То з далеких полів поверталися старі плугатарі і дівчата-погоничі. Цілий день навихались вони біля коней, понатирали поводами потріскані ручата, понабивали ноги, а все одно пустили пісню про любов, хоча й не мали її... В такий вечір скрадатися б їм до милих, прислухатися б, як у тиші синього надвечір'я б'ється наполохане серце, і вбирати в нього найкращі в світі слова, і вбирати у радісні очі і зорі, і місячне сяйво, і всю землю, оповиту вечірньою імлою чи, може, туманом кохання.
Батьківський жаль охоплює Марка, він зараз так хоче щастя цим натомленим дівчатам, наче вони були його дітьми. Та не всі вони матимуть своє звичайне дівоче щастя, якого більше було в часи Маркової молодості. От-от уже закінчиться війна, смерть не буде гасити цвіт людських очей, та скільки ще й після війни проллється невтішних дівочих сліз.
.І знову згадалось його безталання — його єдина донька. Карайся, мучся, батьку, на самоті, а до людей неси і посмішку, і сміх, і розраду, і пораду, добувай і ліс, і гроші, і насіння, і фураж, і хоч по двісті грамів хліба для плугатарів, і ложку молока для дітей-сиріт.
Отак і несе чоловік у душі красу цього весняного вечора, і батьківську тугу, і копійчані розрахунки, і прокляте питання — де взяти ' пального, як виорати поля, бо така твоя судьба.
Увечері в його землянці довго засідає правління, підводить підсумки дня, обмірковує, що треба робити найближчим часом, кого послати в Кам'янець-Подільську область добувати вапно, щоб на ньому заробити сяку-таку копійчину. Небагато, лише п'ятнадцять тонн, дозволили їм добути в кар'єрі вапна, але по теперішніх цінах це дасть п'ятнадцять тисяч карбованців на самі необхідні потреби. І знову усі сушать голови над пальним.
Після правління він ще якийсь час розмовляє з рибалками: треба щось вловити, хоч на юшку, знову ж таки орачам, копальникам і дітям-сиротам, а потім сидить з Марією Тримайводою, яка радить посадити на супіску півгектара ранніх помідорів у самий ранній строк. Правда, вони можуть вимерзнути. Та коли все буде гаразд — дадуть найбільший прибуток.
— Ризикнемо: Садіть гектар... Що, є лист од сина.
— Звідки ви знаєте?
— По вашому обличчю.
— Хіба? — дивується, червоніє жінка і знову обличчя її береться чудесною осінньою красою.
Марко дивиться на Марію, непомітно любується нею і мало не зітхає. Коли вона пішла додому, мати, дивуючись, запитала:
— Чого це вона сьогодні так вирядилась? Свято якесь у вас?
— А я й не помітив, — посміхнувся син.
Нарешті він лягає біля Хведька. Утома одразу сплющує повіки, одразу з тіла відлітає частина турбот, воно легшає, перед очима хитнулось, колискою перекинулось небо, і він, солодко опускаючись у теплу глибочінь, бачить, як мерехтять великі зорі і золотим череслом поблискує місяць. Ось він опускається все нижче й нижче і фарою сідає на трактор веселогубого Ярослава. Чого ж так сміється хлопець, під'їжджаючи до ставу? Ага, він дістав пальне. Маркові теж стає радісно на душі... Але все це одразу руйнується, зникає — і більш нічого нема, тільки якісь плями перед очима.
— Вставай, сину, вставай, хтось прийшов до тебе, — над ним, зітхаючи, схиляється мати.
Він зовсім виринає із хвиль сну, відчуває вагу натомленого тіла й похапцем одягається. В землянці вже світиться сліпачок, на столі стоїть пляшка вина іноземного походження, а біля столу хитрувато косує на нього Кузьма Заворожений.
— Звідки ти взявся? — дивується Марко.
— Прямо з лікарні.
— І тебе, оглашенного, пустили вночі?
— Де там пустили, сам уліз, — нітрохи не бентежиться чоловік.
— Як?
— Через вікно. Потихеньку, щоб і не шелеснуло, вийняв шибку — і вліз, — ніжна і задоволена посмішка грає на тонкуватих устах Кузьми, в його горіхових очах, що при світлі каганця здаються зовсім темними.
— Бачив доньку?
— Аякже! Для чого було через вікно лазити?
— Ну, і як?
— Олена каже, що вона дуже гарна, а я трохи сумніваюсь, — щиросерде говорить Кузьма і хмурить чоло. — Бо що то за дівчина, коли в неї брів нема.
— Безтолоч ти, будуть у неї брови! — гримає мати ни Кузьму і починає сміятися.
— Справді будуть? — довірливо і зворушливо дивиться на матір шибайголова.
— Хіба тобі жінка не говорила цього?
— Я, Марку Трохимовичу, посовістився питати її. То будуть?
— Неодмінно будуть і брови, і краса, і муж буде... У внучки моєї тільки через два тижні з'явилися брови.
— То моя ще має час, — заспокоївся Кузьма, крутнув головою і засміявся: — І навіть муж буде? Феноменально! Вип'ємо за її здоров'я.
— Чого ж ти до мене прийшов пити? — здивовано запитав Марко. — Рідні в тебе нема?
— Таки нема... Байстрюк я, Марку Трохимовичу, — хмара набігла на чоло Завороженого. — Усього життя наворожило мені. Тільки тепер, після поранення, розжився на рідню—на жінку та доньку. А. ви мені здались душевним, чоловіком, хочу, щоб хрещеним батьком були. Не погребуєте, в мене ж така біографія?