Правда і кривда

Сторінка 95 з 139

Стельмах Михайло

— Це й біда, що ми їх часто тримаємо в торбинці, все спасаємось, щоб чогось не трапилось. А розібратись би в усьому, висипати всі свої недоліки, перешеретувати їх, одверто сказати людям, підняти їх на трудовий подвиг, то через якийсь час і дядько був би не кумом королю, а вище короля, як і треба йому бути в соціалізмі. Та все одно розберемося в цих ділах, хоч комусь і не хочеться клопотати собі голову мужицькими справами.

— Розберемося, Марку, тільки не все робиться одразу. З тебе, як буду секретарювати, не дуже будемо тягти додаткові плани. Зміцнюйся.

— Спасибі. Хліб, хліб за всяку ціну маємо в цьому році дати хліборобу.

— Це зараз головне, а попереду — найголовніше, — з доброю задумою сказав Борисенко. — У мене теж мужицьке серце, жене воно кров із землею. Не раз я думаю, не раз караюсь і мучусь нерозв'язаними вузлами, але не сумніваюсь, що розв'яжемо їх. І так розв'яжемо, що кожний селянин відчує себе господарем землі, кожний! Ти знаєш, як не любить наша людина говорити про нестатки, як їй приємно сказати, що в неї є те, і друге, і третє. Для цього вона й на свят-вечір ставила усі страви на стіл. І от я думаю не про один свят-вечір на рік, а про такі часи, коли відпадуть розмови й печалі про хліб насущний: усе буде в нас! І віриться, не за горами ці часи.

— Скоріше б дожити до них.

— Доживемо. А як ти зараз будеш обсіватися?

— Ще й сам до ладу не знаю. Мушу якось викручуватись.

В цей час на дорозі забурчав трактрр. Марко з Іваном Артемовичем пішли назустріч йому, і яке ж було їхнє здивовання і радість, коли на машині побачили веселогубого Ярослава.

— О, це ви так пізно? — і собі здивувався тракторист, зіскакуючи на землю. — А я до вас, Марку Трохимовичу. Приймете на якусь пару днів?

— Ну й молодчина ти, Ярославе, — розчулено обняв його Марко. — Ти й не знаєш, як я вдячний тобі.

— І я радий, що до вас приїхав, — добрим півмісяцем заокруглились парубочі вуста. — То де мені починати?

— А є чим? — посміхнувся Борисенко.

— Є, і знаєм, де взяти, — безжурно відповів Ярослав. — Хай тільки дядечко більше спить.

— Ти ж не голодний? — запитав Марко.

— Хто тепер ситим буває? Тільки дармоїди та комірпики.

— Може, поїдемо до мене, підвечеряємо трохи?

— Боюсь уночі їсти, бо як звикну до такої розкоші, то що буду робити у воєнний час? Вранці щось передасте мені. Де починати оранку?

— Онде, Ярославе, від тих вербичок, що гнуться до нас. Тільки веди скибу не поздовжню, а поперечну.

— Це ж для чого?

— Щоб чорнозем і вода не стікали у став.

— Єсть, порядок у військах! — козирнув Ярослав, вибрався на трактор і поїхав до вербичок.

Незабаром рівні скиби почали здиблюватись за усіма плугами.

— На щастя! — Марко скинув картуза і пошкандибав борозною, мов підбитий птах.

XXVI

Марко пізно повернувся додому, але мати ще не спала — очікувала його.

— Ну, покажися, сину, чи дуже радієш новій посаді? — докірливо й насмішкувато подивилась на нього.

— Дивіться, мамо! — кинув костури і рівно став посеред землянки. — Як воно вам показує?

— А хіба тебе розбереш? Ти всередині можеш плакати, а зверху сміятися.

— Оце сказали про свого сина, дали йому характеристику, — махнув рукою Марко.

— Так що маєш новяй клопіт иа свою голову. — Мати зажурено схрестила руки на грудях. — Тепер тягатимуть тебе і по районах, і по прокуратурах, і по бюрах, і по судах: їсти хочеш?

— Дуже!

— Підігріти борщ?

— Аякже!

— Пісний тільки він, замість м'яса — самі опеньки плавають.

— Голодному і опеньки — м'ясо.

— Він ще й сміється. Зараз принесу дровцят.

— Не треба, мамо.

— А чим же тобі борщ підігріти?

— Є чим! — нагнувшись, Марко дістав під лавою сокиру і вдаряв нею по костуру.

— Навіжений, що ти робиш!? — скрикнула мати.

— На дрова стараюсь вам, — засміявся Марко, рубаючи костури. — Отак, Мамо, й почнем головувати на своїх ногах — досить чужих.

—Чи не зарання, сину? — журливо і радісно дивилась, як розліталися костури на цурпалки. Потім позбирала їх, кинула в кабицю й підпалила. Сухе деревляччя одразу зайнялося й загуготіло. — Горять? — пригинаючись, подивився Марко.

— Горять! Нехай усе лихе горить... А до тебе вже двічі гості приходили.

— Які там іще гості?

— І не здогадаєшся, — ставить на стіл полумисок борщу з грибами. — Почекай, чи не вони ж, неприкаяні, знову йдуть? — повернула голову до порога. — Таки вони, і ночі нема на них!

Хтось знадвору зашарудів руками по дверях, клямцнула клямка, і здивований Марко побачив зігнуті постаті Безбородька і Шавули.

— Господарю-хазяїне великий, до тебе можна? — випростуючись, з награною бадьорістю запитав Безбородько. — Чи тепер і до хати не пустиш?

— До хати, коли вона буде, може, й не пущу а в землянку — заходьте, — не дуже привітно поглянув на пізніх і непроханих гостей, які вже, тісно притершись плечем до плеча, підходили до столу.

— Самі опеньки плавають! — по-дурному вирвалось у Шавули, коли він заглянув у миску.

— Бідненько, Марку, вечеряєш, бідненько, — похитав головою Безбородько.

— Що маю, те й споживаю.

— Ну, це діло, практично, завтра поправиться, — прозоро натякнув Безбородько і зразу ж перевів мову иа жарт. — Але, може, сьогодні вже варто повечеряти яко голові?

— Невже ти здогадався щось принести мені як голові? — насмішкувато спитав Марко.

Безбородько насторожився, мов чапля над водою, не знаючи, що й відповісти на насмішку, але махнув рукою й пустився вбрід: —Таки приніс! Не погребуєш?

—Ні, не погребую, Антоне, якщо воно своє, а непозичене.

— Та що ти, Марку! Хіба ж ми посміли б з таким до нового голови прийти? Закон треба знати.

— А Шавула, напевне, посмів би! Це він якось говорив мені біля райкому.

— Не добивай мене, Марку, до решти, — винувато скривив заволохачене обличчя Шавула. — І, коли можеш, забудь і пробач тодішні дурноколінні слова. Я, сам розумієш, напівп'яним був і молов щось, наче з гарячки, о! — Він розкрив поли піджака, шанобливо згинаючись, поклав на стіл кільце ковбаси і четвертину сала, а Беабородько витяг з кишені пляшку горілки, вдарив долонею в денце — і корок полетів аж до печі.

— Пройшов ти, Антоне, практику, — не витримала мати, дивуючись і обурюючись, чого це її синові заманулося сидіти з такою кумпанією. Ну, та йому видніше, як треба зробити; поміж людьми і шавули живуть — не перевелася різна погань на світі...