Але шанець як стій знову завоювали англійці, і клунок Штобського дістався до рук англійському солдатові Вілкінзу Грейгедові. Той з'їв домашню ковбасу, похитавши головою, шпурнув у фландрське багно польського молитовника, зібгав клунка і впхав його між свої пожитки. Два дні по тому Грейгед стратив ліву ногу, його поправили до Лондона, через три роки відпустили з Royal Army[3], призначили скромну пенсію, і він, не маючи більше змоги справляти повинності вагоновода, став за сторожа в банку.
А що прибутки в сторожа не які великі, а Вілкінз придбав на війні два гріхи — пив і курив, і що прибутків на те не ставало, він почав спродувати речі, які видавалися йому зайвими, а зайвим видавалося йому майже все. Він спродав меблі, пропив гроші, попродав усю одежу, до однісінького виношеного костюма, і як уже не мав більше чого продавати, згадав про ту брудну паку, що її після свого увільнення з Royal Army закинув до льоху. І тепер він продав іще затаєний, іржавий від часу пістолет, плащ-намет, пару чобіт і солдатський клунок Штобського. (Про Білкінза Грейгеда в двох словах: він пустився берега, до решти пірнувши в пиятику, стратив честь і місце, дійшов до злочину, дарма що нога його лишилася десь у фландрській землі, помандрував до в'язниці й дотяг віку підшептачем, що продавався хоч би й за марку).
А солдатський клунок Штобського пролежав у похмурому склепі лахманника в Сого рівно десять літ — до 1926 року. Влітку того року лахманннк Луїджі Баноло дуже пильно прочитав проспекте фірми якогось Гандзупера, що писався на англійський кшталт Гендзапером, яка так одверто виявляла неабияку цікавість до всіляких військових матеріалів, що Баноло потер руки. Вкупі з сином він перевернув усе своє добро і видобув двадцять сім військових пістолетів, п'ятдесят вісім бляшаних казанків, понад сто плащ-наметів, тридцять п'ять ранців, вісімнадцять солдатських клунків і двадцять вісім пар черевиків — усе те найрозмаїтіших європейських армій. За цей обладунок Баноло взяв чек на 187.20 фунта стерлінгів, які відрахував йому один із найповажніших лондонських банків. Баноло дістав, приблизно беручи, п'ятсот процентів зиску. Що ж до Баноло-меншого, то годі навіть змалювати, як його потішив насамперед продаж черевиків, бо ж він мав за обов'язок чистити, мастити їх — одне слово, доглядати.
Фірма ж Гендзапера перепродала крам, куплений у Баноло, з вісімсот п'ятдесятьма процентами зиску (то була її норма) одній південноамериканській країні, яка три тижні перед тим дійшла висновку, що сусідня держава їй загрожує, і вирішила попередити загрозу. Солдатський клунок Штобського, перебувши мандрівку до Південної Америки в трюмі брудного судна (фірма Гендзапера послуговувалася тільки брудними суднами), трапив до рук німцеві на прізвище Райнгольд фон Адамс, який за сорок п'ять песет завдатку перейнявся справами тієї південноамериканської країни. Заледве Адамс устиг пропити дванадцять песет із сорока п'яти, як його покликано виправдати свою обіцянку і під проводом генерала Лаланго, з кличем "Перемога й здобич" на вустах, рушити до кордонів сусідньої держави. Проте Адамс дістав кулю в голову, і клунок Штобського попав до рук німцеві, що звався Вільгельм Габке і всього лиш за тридцять п'ять песет завдатку перейнявся справами другої південноамериканської країни. Габке долучив до свого майна солдатський клунок, решту тридцять три песети грошей і знайшов, крім того, ще шматок хліба та півцибулини, що вже почасти віддала свій дух песетам. Але етична й естетична нерішучість Габке була мізерна, він доклав до тих грошей свій власний завдаток, узяв іще тридцять песет платні, після чого його зроблено капралом звитяжного національного війська. Коли ж він, одкинувши верх на клунку, побачив вибитий чорною тушшю штемпель VII(2)II, йому згадався його дядько Йоахім Габке, що служив у тому полку й був убитий; тоді його пойняла туга за домівкою. Він вийшов у відставку, одержав на прощання портрет генерала Губланеса й добувся манівцями до Берліна, а як їхав трамваєм із вокзалу від зоосаду на Шпандау, то поминув, і гадки про те не маючи, гарнізонні майстерні, де 1914 року вісім днів пролежав солдатський клунок Штобського, перед тим як його послано до Бромберга.
Габке пережив радісне спіткання з батьками, вернув до свого питимого фаху експедитора, однак незабаром виявилося, що він схильний до політичних помилок. 1929 року він увійшов до партії, члени якої носили гидку брудно-руду форму, зняв із стіни солдатського клунка, що його був повісив поруч із портретом генерала Губланеса в себе над ліжком, і повернув його на практичний ужиток: він носив його на своєму брудно-рудому мундирі, як ходив у неділю на поле муштруватись. Там він визначився своїм військовим досвідом, став трохи дерти носа, рекомендувався як командир батальйону з південноамериканської війни, докладно оповідав, де, як і чому вдавався тоді до своєї важкої зброї. Йому зовсім вилетіло з голови, що він же тільки й вистрелив, що в голову бідоласі Адам сові, вкрав його песети й забрав собі його солдатського клунка. Габке одружився 1929 року, а 1930 жінка народила йому сина, що дістав ім'я Вальтер. Вальтер підростав, хоч перші роки його життя минули під знаком батькового безробіття: зате як йому було чотири роки, він щоразу діставав на снідання кекс, консервоване молоко та помаранчі, а як зрівнялося сім, отримав від батька запраний солдатський клунок, якого той передав йому з словами:
— Шануй цю річ, вона належала твоєму дідові Йоахімові Габке, що вийшов з рядового на капітана, вистояв у вісімнадцяти боях і був розстріляний червоними бунтівниками 1918 року. Я сам носив цього клунка в південноамериканській війні, де був, правда, обер— лейтенантом, але міг би стати генералом, якби мене не потребувала моя вітчизна.
Вальтер ревне шанував клунка. Він носив його на своєму власному брудно-рудому мундирі з 1936 по 1944 рік, часто думав про свого героя діда й героя батька і, ночуючи в повітках, дбайливо клав його в головах. Він носив у нім хліб, плавлений сир, масло, свій пісенник, чистив і прав клунка й тішився, що жовтава барва чимраз більше оберталася на біласту. Він і здумати не міг, що його легендарний дід-герой помер у чині єфрейтора на багнистому фландрському полі, неподалік від того місця, де вбито рядового Штобського.