Вальтер Габке мав п'ятнадцять років, пильно вчився англійської мови, математики та латини в Шпандауській гімназії, шанував солдатського клунка й вірив у героїв, аж поки самому йому довелося стати одним із них. Його батько давно вже пішов на Польщу робити там десь якийсь порядок, невдовзі ж по тому як він повернувся звідтіль, лютий, усе курячи цигарки, походжаючи сюди-туди по кімнаті й мимрячи: "Зрада", невдовзі по тому Вальтерові Габке довелося стати героєм.
Одної ночі в березні 1945 року він лежав біля кулемета край якогось села в Померанії, чув глухий, немов грозовий, гомін, що лунав чисто так, як у кіно, натискав на замок кулемета, вибивав діри в нічній темряві, і йому хотілося плакати. Він чув голоси з ночі, голоси, яких він не знав, стріляв, заклав нову стрічку, знову стріляв, а коли вистріляв другу стрічку, завважив, що зробилося дуже тихо: він був сам. Він підвівся, підтягнув солдатського клунка й звільна пішов у ніч на захід. Він зробив щось таке, що вельми шкодить героїзмові,— почав думати. Він думав про маленьку, але дуже затишну кімнатку, і в голові не покладаючи, що думав про те, чого вже немає: молодий Баноло, що колись поділяв право власності на його солдатський клунок, на той час досяг сорока років, злетів у своєму бомбардувальнику понад Шпандау, відкрив люк і розбив маленьку, але дуже затишну кімнатку, а Вальтерів батько ходив тепер сюди-туди в підвалі сусіднього будинку, курив сигарети, мимрив: "Зрада", і його посідало непорядне почуття на думку про той порядок, який він творив у Польщі.
Вальтер тої ночі замислено йшов на захід, набрів нарешті порожню повітку, сів, поставив перед себе клунка, розкрив його, з'їв солдатського хліба, маргарину, кілька цукерок, і так його й знайшли російські солдати: він спав із заплаканим обличчям, п'ятнадцятирічний вояк з вистріляною кулеметною стрічкою на шиї, з кислим від цукерок подихом. Вони підштовхнули його в загальну колону, і Вальтер Габке пішов на схід. Більше йому не судилося бачити Шпандау.
Тим часом Нестройне було німецьке, стало польське, знов було німецьке, знову перейшло до Польщі, і матері Штобського минуло сімдесят п'ять років. Лист капітана Гумеля лежав у скрині, де давно вже не було полотна — пані Штобська держала там картоплю; геть далі за картоплею лежав великий окіст, стояли в порцеляновій мисці яйця і глибоко в пітьмі причаївся бідон з олією. Під ліжком лежали дрова, а на стіні червонясто горіла лампадка перед образом матері божої Ченстоховської. За хатою в повітці никала худа свиня, корови давно не було, в хаті ходором ходили семеро дітей Вольняка, будинок якого у Варшаві було розбито. А вулицею повз хату йшли вони, недолугі солдати з жалюгідними обличчями. Вони йшли майже щодня. Спершу Вольняк виходив на вулицю, лаявся, часом піднімав камінця й навіть подеколи кидав, а тепер уже сидів у причільній кімнаті, де колись Йозеф Штобський лагодив годинники й виписував гравюри, а ввечері копирсався в змащених коліщатках.
1939 року повз них ішли на схід польські полонені, інші польські полонені йшли на захід, згодом їх минали, бредучи на захід, російські полонені, а оце тепер віддавна вже тяглися на схід німецькі полонені, і хоч ночі стояли ще холодні й темні і сон у мешканців Нестройного був міцний, вони будилися, коли вночі на вулиці чулася глуха тупотнява.
Пані Штобська вставала одна з перших у Нестройному. Вона вдягала поверх зеленавої сорочки пальто, розпалювала в грубі, доливала оливи в лампадку перед образом божої матері, виносила попіл, давала їсти худій свині і йшла в хату збиратися до вранішньої меси. І якось уранці в квітні 1945 року вона вздріла під порогом своєї хати молодого білявого хлопця, що затис у руках запраного солдатського клунка, міцно обіймаючи його. Пані Штобська не закричала. Вона поклала чорну плетену торбинку, в якій лежали польський молитовник, хусточка та кілька стеблин кмину, поклала торбинку на вікно, схилилась до хлопця й одразу побачила, що він мертвий. Вона й тепер не закричала. Було ще темно, тільки за вікнами костьолу блимало жовтаве світло, і пані Штобська обережно взяла мертвому з рук солдатського клунка, у якому колись лежали молитовник її сина й шмат домашньої ковбаси з її поросяти, втягла хлопця на кам'яні плити в сіни, пішла до хати, машинально несучи з собою клунка, кинула його на стіл і знайшла в якомусь пакуночку засмальцьований, сливе безвартісний злотий. Тоді подалася в село, щоб побудити грабарів. Згодом, як хлопця поховали, вона побачила в себе на столі солдатський клунок, узяла його, хвилю повагалась, потім знайшла два цвяхи й молоток, позабивала цвяхи в стіну й почепила на них клунка — вирішила зсипати туди цибулю.
Якби вона була трохи ширше його розкрила, зовсім одкинула верх, то побачила б чорний штемпель з тим самим номером, що й на листі капітана Гумеля.
Але вона так широко його не розкрила.
[1] Нарешті (лат.).