– І на оцій бомазі розпишешся? – Кулаківський витяг з-за поли скручений сувій. – Та хоч би й умів, то вже не розпишешся – п’яний.
– Я п’яний? Я не розпишуся? Ану, де? На лобі твоєму?
– Не варнякай, – буцімто збивав Кулаківський.
– Дай лиш перо й чор… чорнильницю!.. Скор… скор-ріше давай, побачиш… Д-де писати?
Кулаківський хутко згріб наїдки, простелив на столі аркуша й подав перо.
– Отуто. Поцілиш?
Міщенко, здається, хотів іще щось виголосити, але мовчки взяв перо, довго й кучеряво шкрябав ним на папері, безсило відкинувся на лаву й голосно захропів.
– Хи-хи! Всі ви у мене тут! – Втішений Кулаківський метнувся до скрині, замкнув у ній бомагу й узявся випроводжати гостя.
Софійка залишилася в кімнаті. Чула тільки, як рипнули двері, як хихотів господар і як даленіло хрипке і п’яне: ".. В нім сино-о-очки – як соко-о-оли… Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий…"
12. Бабусині історії
Додому якраз устигла: за хвилину в коридорі вже почулись мамин, бабусин і Ростиків голоси. Балакали, розкладали численні покупки.
– Буде весілля чи не буде, а готуватися треба! – мовила бабуся Ліна.
– Аж нам і помічниця є! – радісно вигукнула мама, побачивши Софійку здоровою та веселою, і вручила їй Ростика.
Коли ж малий заснув, Софійку покликали до кухні й доручили перебирати гречку, чистити картоплю, оббирати часник… До фіранки пришпилено, як для Попелюшки, довжелезний список страв і справ. Цікаво, а Попелюшка після весілля щаслива була? А Сніжані як поведеться? Чи правда, що коралі щастя приносять? – Правда – не правда, а мої бабуня з дідусем гаки щасливі були! – шкребла свинячу ратицю бабуся. – Бувало, вже старенькими посідають на призьбі й туркочуть. "А пам’ятаєш, любко, які в мене були пишні вуса, коли до тебе сватався?" – це дідуньо Павло. "Еге ж, усі дівки цілуватись до тебе лізли! – сміються бабуня. – А тепер, коли твої вуса як в облізлого кота, мені лишився!" А потім і собі: "А згадай, любчику, який пишний вінок був у мене, коли вінчались! Як було стрічок багато!" – "Пригадую, Горпинко, чом ні? – Дідуньо зітхають вдавано сумовито. – Я за той вінок гаразд від батька заробив! Бо ж усі гроші на нього викинув та ще й, вибираючи, на базарі добряче загаявся! Хтів тобі догодити! "Який із тебе, – кричали батько, – хазяїн, якщо гроші на таке сміття тринькаєш?!"
– То він і намисто їй подарував? – спитала Софійка.
– Він та не він, бо коралі в бабуні тоді вже були! Змалку, здається, були! А де взялися?.. Знаю тільки, що виходили вони заміж у вінку тому пишному і в коралях!..
Бабуся замислилась і, патраючи курку, тихенько завела весільної:
Біла гуска з печі летіла,
Гуска та із перцем кипіла,
З перцем чи не з перцем,
Аби – з щирим се-е-ерцем!
– Але ж і молоко нікудишнє ми з тобою, Тетянко, вибрали! – заойкала бабуся до мами. – Це ще хіба наша Квітка таким рідким доїлася!
– Квітка? Яка ще Квітка? Бабусю, любесенька, розкажіть!
– Корівка бабунина так називалась. Висока була, тонконога, як ото нині з конкурсів краси! Дідуньо вміли вибирати худібку! Трави у нас на леваді були – по груди: там і випасалась. А що молока давала: три цебри в день! Тільки плакали бабуня над ним: "Що мені з того молока, як нема з чого й фунта масла збити?" – "Зате ж яка вона красуня в нас! Он череду погнали: чия корова найкраща? Наша! Квітка наша!" – кажуть на те дідуньо.
– Якби ту корівчину в місті побачили, то, гляди, мода б настала не тільки на псів у квартирах, – усміхнулася мама.
– Чи котів… – докинула Софійка.
– Тільки в голод мусили Квітки позбутись.
Бона саме не доїлась: телятка чекали. А вдома, як мої мама казали, хоч ляж та вмри. Ждати ніхто не" міг би й дня, – невесело скінчила бабуся.
– На м’ясо?! – похолола Софійка. Вона вже трохи знала життя.
– На м’ясо – не на м’ясо, – відказала за своїм звичаєм бабуся. – Повели на ярмарок та на пшеницю обміняли. У них-бо тоді вдома три цінні речі зостались: корівка, шафа і… коралі. Шафи ніхто й рушити не міг: сили не ті. За коралями бабуня кістьми лягли б. Мовляв, дочка в нас росте: дасть Бог, доживемо, в чому заміж ітиме?! То дідуньо мучились-мучились… До першої трави, кажуть, ще недалеко… І заради бабуниних улюблених коралів корівкою пожертвували!..
Бабуся зажурилась.
– Мало капусти, – обірвала невеселу мовчанку мама. – Голубців – аби на стіл поставити.
– Еге ж, зараз як немає тридцяти страв, то й не стіл! – засміялась бабуся. – Як не стачить на всіх, то гостям заспіваємо:
Ви, бояри-чужосторонці,
Не беріть по повній ложці,
Не пийте по повній чарці!
А беріте по половинці,
Щоб хватило всій роди-и-инці!..
Софійка перебирала крупи і ховала погляд: он як, виявляється, берегли намисто в родині!
13. Замість весілля
Ясного суботнього ранку Сніжана якраз приміряла готову сукню. Ось де справжня принцеса й переможниця всіх конкурсів краси! Невідомо, що було ніжнішим: дрібні трояндочки, розсипані по білому полю сукні, чи гарненьке Сніжанине личко.
– На шию візьмеш мій ланцюжок? – несміливо спитала мама.
– Ти прекрасно знаєш: там повинно бути дещо інше! – бадьоро відгукнулась тітонька. Потім так само бадьоро накинула плаття на плічка й почепила в найглибшому кутку шафи. – Хай чекає кращих часів!
Мама й бабуся мовчали. Переконувати – пропаще діло!
– Хоч пообідаєм та посидимо в сімейному колі! – утішав їх тато.
Обід був розкішний, як годилося б весільному, тільки без настрою. Валентин покрутився похмурою тінню і невдовзі зник. Ніхто й не затримував: почувалися перед ним винними і не знали, про що з ним розмовляти.
А по обіді Софійка підійшла до Сніжани.
– Тітонько, ходімте зі мною в одне цікаве місце.
– Радо щезну з цього бучного банкету! – охоче погодилася тітонька.
Ось і тюльпановий дворик.
– Знов ганяти того дурного м’яча? – кричала мати на хлопчика.
– Я трохи…
– Дополемо грядки, тоді підеш! Такий самий футболіст, як твій паршивий батько!
– Ма, ну чому він паршивий? Ти казала, що в нього тепер нічого для нас нема, а він, пам’ятаєш, цього четверга взяв та й приніс мені гроші на цирк!
– Бо йому й таке може стукнути в голову! Ти краще…
– Ма, вона!!! – звереснув хлопчик, угледівши біля хвіртки Сніжану.
Німа сцена – так би записали в якій-небудь п’єсі.