Софійка має протриматись іще бодай кілька секунд: не дати змоги русалці прикрити свою ганьбу, а дівчатам, навпаки, дати можливість тією ганьбою помилуватись.
Але тієї ж миті Росава відштовхує Софійку вбік і зривається на рівні. Софійка боляче вдаряється головою і вкривається ногами. Та встигає зиркнути на Росині ступні. Всі роблять те саме, бо ще не забули недавньої підозрілої соромливості новенької однокласниці.
Клас-с-с! Де загоряла? В солярії чи в Анталії? Пагністі — лакуєш чи поліруєш? — захоплено споглядали чарівну Росьчину ніжку.
Трясця твої ребра!.. Не те що перетинок — жодного прищика чи хоч маленького мозольчи-ка! Нігті — ідеальної форми, рожеві, блискучі! А золотиста засмага — мовби щойно з моря (якого Софійка не бачила).
Може, й відповіла б, та враз усі обличчя повернулись до Ірчиних шпильок:
— Упс-с-с! Ти що, й поверх взуття робиш педикюр?
Леле, у Завадчучки поверх замшевого носка були причеплені... накладні нігті! Довгі, лаковані, інкрустовані камінчиками!..
Ірка сама втупилась у свої модельні чобітки й не могла вийти з дива.
— Дівки, я випадаю в осад! — гепнулася котрась на лавку й гучно зареготала.
А потім іржали всі. Давлячись, дівчата штовхали одна одну ліктями й показували... на Софійку!
Ех, чому Софійка не страус, а навколо не Сахара? Чому вона не камбала, а навколо — не морське дно? Чому вона не...
Шкарпетки на ній перетлілі, стоптані, в суцільних діромахах!.. Шкарпетки, які, готуючись до плану "Б", зумисне вдягла сьогодні новісінькі!
— Я... У мене... Це неправда! Це все вона, русалка драговинна! — стягувала з себе смердюче ганчір’я і жбурляла ним у кляту Підліснячку.
— Та Роська наче ж не діставала до твоїх ніг! — кинув хтось із дівчат.
— Дівки, тихіше, не чіпайте її! — Роська глузливо-чемно і точно копіювала Ірчину інтонацію з останнього пункту плану "А". — Значить, сталось так у людини, буває! Значить, є причини!
Що ж, принаймні цього не бачили хлопці!..
42. План "в"
До кінця шкільного дня не зважувалась ні підвести голови, ні сказати бодай слово. Боялася зустрітись навіть з Ірчиними очима. Добре-бо розуміла: поразка руйнує і найміцніші військові спілки.
Тільки на останньому уроці зібралась на силі й написала Вадові давно задуману есемеску: "Є розмова. Стрічаємось після школи біля акації". Коли ж Вадим озирнувся і згідливо кивнув (цей не потратиться на есемеску-відповідь), на душі трохи попустило: до нього її сьогоднішня ганьба ще не дійшла.
У найтемніших барвах виклала новину про майбутнє Росьчине побачення.
— Кокнутись можна! Це повний абзац! — у розпачі вхопився Кулаківський за свою руду чуприну. — Я до неї з усією, можна сказати, душею, з усіма манатками, з усім баблом! А вона, соска засмоктана, так мене підставила, так розвела! І що вона в тому... Сашкові знайшла, ти скажи?
— От якраз це й пропоную дізнатись! Як дивишся на те, щоб завтра... прослідкувати за ними?
Ні, Софійка не збирається опускатись до принизливого стеження чи сцени ревнощів. їй просто цікаво знати межу людського лицемірства.
— А це негаліма мисля! — прояснів хлопець. — Колись далі, що надумала?
— Сподіваюсь, твого ласкуса вона так і не бачила? — Софійка здійснювала план.
— Не ласкуса, а лексуса! Найкрутіша марка! Це тобі навіть не якийсь занюханий джип! Туркестан ти! Село неасфальтоване! — незлобливо дорікнув Кулаківський.
Софійку й справді не цікавила різниця між, як його, лексусом і занюханим джипом. Її хвилювало інше.
— То Роська його не бачила?
— На жаль, ні!
— От і чудово! Якого він кольору?
— Мокрий асфальт!
— Он куди пішов асфальт із неасфальтованого села! — пожартувала й повернулась до діла: — Добре, що не дуже примітний! Вікна затемнені?
— Законно! Крім переднього, звісно!
— Годиться... А темні окуляри?
— Фірми "Полароїд": із наворотами! Зійдуть?
— Чудово! Отже, завтра о пів на першу під’їдь ним до зупинки! Ждатиму там.
— Але мій фазе як зробить у гаражі шмон... Ех, щось намутю йому. Або й так, без дозволу вирулю! Коротше, добазарились!
— Тільки ж... не спізнюйся, бо...
— Раз сказав, то сказав! Залізно!
43— Н°ВИЙ УДАР ХВОСТОМ Цього разу Вадове слово і справді виявилось залізним. О пів на першу його авто м’яко загальмувало на умовленому місці. Софійка відчинила дверцята й плюхнулась на сидіння поруч.
— Ей, що за нагляк? Циганки мені бракувало! — Хлопець уже зібрався випихати її з машини.
Тьху! Забула попередити, що вона буде в чорній перуці.
— Конспірація, чув про таке? — поправила зачіску. — Ану, поверни до мене свій фейсик!
Поки Вадим уторопав, що до чого, Софійка маминим косметичним олівцем намалювала йому щедрі смолянисті вуса, які аж кричали на фоні рудої чуприни.
— М-да, парочка вийшла нічого! Відпадняк! — Кулаківський насторожено освоював новий імідж перед автомобільним дзеркальцем. — Від мене в натурі тільки шнобель і локатори зостались! Але ж... але ж так вона мене зовсім не впізнає! Не здогадається, що це я, що це мої колеса!
Софійка глянула на нього довгим красномовним поглядом.
— Ой, пардо-о-он! — винувато ляснув себе по лобі. — Я ж забув, що ми не піаритись їдем, а, навпаки, шифруємось!
Утім, на балачки вже не було часу: плавкою ходою наближалась Росава. А причепурилась, жабурниця скойчаста: коса підігнута вдвоє, нова модна курточка, здається, навіть губи блиском підведені! У руках — якийсь важкенький пакунок. Хоче задобрити краденого хлопця гостинцями? На машину геть і не глянула — стала на
зупинці й напружено вшнипилась у той бік, звід, ки мав би іти Сашко.
Рівно о першій (до Софійки завжди прибігав раніше призначеного часу!) з’явився і він. Здається, зустрічі радий.
Щось балакають. Вона йому вручає пакунок. Під’їжджає маршрутка. Сідають у неї.
— За ними! — командує новоспечена циганочка і про всяк випадок дістає татового бінокля. Лексус поплив услід за мікроавтобусом. Проїхавши місто й Олексівське болото, Сашко й Росяниця висідають на кінцевій.
Лексус пригальмовує.
Про віщось радяться (шкода, не вчепила Сашкові якогось жучка). Роська показує на лісосмугу. Звертають до неї.
Авто збочує на ґрунтівку з іншого боку лісосмуги й повільно, трохи на відстані, плететься услід.