— Не вдуплю, в чому тут фішка! — обурювався Кулаківський. — Охота їй мутити по лісах! Я ж їй і кафешку, й інтернет, і що забажає!..
Зупинились перед якимось широким сліпучо-зеленим озимим ланом. Розпаковують гостинець. Скручують його докупи, виходить якийсь плаский таріль із довгим держаком. Роська щось пояснює. Фадійчук згідливо киває.
"Повбивала б обох!" — не витримують нерви і в Софійки.
Рушають навскоси через поле. Сашко тримає за держака, тарілка при землі. Шукають чогось, чи що? Ідуть неспішно, розмовляють. Враження — мовби вслід за Росяницею стебла озимини стають ще густіші й зеленіші. Утім, здається, колись чула, що там, де танцюють мавки й русалки, трава розростається. Щось показують, вимахують руками. Сміються.
Лексус і далі їде вздовж лісосмуги, через яку проглядається поле й дивна парочка. Вона все віддаляється по діагоналі, й тепер Софійка з Вадимом по черзі припадають до підзорної труби.
— Ти поклювати не прихопила? — втомлено відривається від бінокля Вадим. — Як уже не можемо в’їхати, про що вони там базарять, хоч пікнічок забацали б на природі!
Софійка осудливо дивиться на однокласника: його любов тиняється полями з суперником, а він їсти!
О, спинились! Присіли, гребуться в землі. Дістали з чохла маленьку лопатку, розкидали землю на дві купки. До кожної прикладають тарілку. Одну купку покинули. Іншу розділили на дві. Знов, наче слухавку, тулять до кожної тарілку і
знов одну купку лишають, а іншу ділять. Подуріли, чи що?
Коли купка стає зовсім малою, Сашко бере її у дві жмені. Роська чаклує над обома тарілкою. У правій Сашковій руці щось виявили! Підстрибують від радості! Розчищають знахідку, роздивляються. Фадійчук хоче віддати її Росьці, але вона люб’язно відмовляється. Сашко вдячно кладе знайдену річ до кишені, й простують далі.
Хай йому грець! Як це все довго, нудно й незрозуміло! Утім, чому незрозуміло: Сашко приязно сміється, і з ним тепер усе ясніше ясного!
— Он бічна дорога! — Софійка вказує серед просторів шлях, на який мусять звернути, аби не згубити обох із поля зору.
Але, переїжджаючи якусь зовсім непримітну й мирну калюжу (чи не відгалуження Олексівсько-го болота?), авто, як досі м’яко їхало, так м’яко грузне в багнюці. Марно Вадим натискає на всі важелі й кнопки: лексус тільки безпомічно харчить. От вам і крута марка!
— Блін! Каюк! Скотобаза! Тут нам і кранти! — вибухає горе-водій. — Вилазимо пхати!
Пхати довелось довго й тяжко. Софійчина голова під перукою аж змокріла, чобітки буксували не гірше за модерну машину, погрожуючи згубити підошви. Вадимові наворочені полароїди вилізли на саму маківку, очі от-от вилізуть з орбіт, вуса стікали по підборіддю тоненькою чорною цівкою.
Коли врешті вибрались на тверде, помітили, що нециганська парочка щезла з очей.
— Баста, вертаєм назад! — не витримав Кулаківський. — Блі-і-ін! Укокошили машину! Ти гля на цю тачку! А в салоні що робиться! Мене ж батя закопає!
— Тачка як тачка, нічого страшного! Ну, трошки в болоті, — заспокоювала дівчинка, хоч самій зробилось дуже незатишно. — Під’їдем до Олексівни — відмиємо твого ласкуса!
— Лек-су-са! Фільтруй базар! — озвіріло закричав хлопець, звертаючи на вже знайому ґрунтів-ку. — І взагалі, який довбаний курдупель мене підбив на цю дурню, який кінчений шизоїд втягнув у цю муру?!
Софійка скромно опустила очі.
— Закопає родак! Замочить! Зуб даю, що зариє, як останнього собаку! — Далі йшло справді майже собаче виття й потік уже не такої перекладної лексусики, тьху, лексики. До неї Софійка воліла не дослухатися. Колись вертались із Леськовичів не в кращих умовах, а від Сашка не почула й слова докору! Але пізно, пізно згадувати! Десь він геть далеко, бродить полями з іншою!
Почувалася гірше, як після недавнього шоу босоногих пункту "Б". Так, наче Роська відмолотила її ляпасами по всьому тілу. І по душі.
Але попереду вже блищали олексівські калюжі: ще ж треба відмити цю задрипану іномарку!..
44— НЕДІЛЬНІ ЗУСТРІЧІ
Квітнева неділя видалась тепла і сонячна. Бабуся Ліна скаржиться, що дощів нема, а Софійці добре: можна переходити з чобітків на черевички. Жаль, без подарованої Сніжаною лазурової пари не цікаво.
Так смачно пахне весною! Іноді здається, мовби на світі й немає підлих русалок та зрадливих юнаків.
Уперше вивела гуляти Ростика без візочка. Трошки погойдала малюка на гойдалці, побродила з ним у дворі. И вирішила, що пора освоювати ширші горизонти.
У хвіртці розминулась із незнайомим, років десь так під сорок.
— Дівчинко, тітка... ой, мабуть, баба... Баба Валя в якому під’їзді мешкає? — запитав Софійку.
Баба Валя йому потрібна? Чи, як завжди і всім, Роська? Проте чемно вказала на свій під’їзд.
— Дякую! — Чоловік рушив до дверей. — А то востаннє тітку ще малим бачив, може, й не впізнаю вже!
Софійку мов обухом ударило:
— Стривайте, ви не племінник із Полтави?
— Племінник із Полтави. А що, згадує мене?
— Та... буває. Каже, ви там розлучаєтесь, чи що?
— Господи, і це знає! Звідки: ми ж не листуємося!
Ти ба, Росяниця все повгадувала!
— Здається, і дочку маєте?! — не хотіла уподібнюватись доскоцьким пліткаркам, але ж вона, Софійка, за ділом питає, а не знічев’я!
— Та вже, слава Богу, виросла. Вчиться у Києві. Побула вдома та й назад поїхала.
Ага! Ось ти й попалась, видро дикобразна!
— ...А я тут проїздом, є, думаю, нагода родичку навідати!
— Звичайно, звичайно! Другий поверх, двері оббиті дерматином! — Софійка потерпала, щоби племінник з Полтави нічого не переплутав і не передумав іти до баби. Хай, хай познайомиться зі своєю "новонародженою донечкою"! Хай викриє усі карти!
Ішла, гордо тримаючи братика за рученятко. Слідом не менш гордо-пишно виляла хвостиком вірна пухнаста красуня Чорнобілка.
Ану ж, скільки хлоп’я зуміє пройти власним ходом?
Малого вистачило аж до скверика (заходили не з того боку, де акація)! А потім він побачив на алейці червоненьких жучків-москаликів, умить став на чотири й поповз услід невідомим істоткам. Софійка не забороняла: хай вивчає життя, хай загартовується, хай звикає і до його мікробів. Лиш коли Ростик намірявся пробувати жучків на смак, лагідно пересувала хлопчика подалі. Братик спритно повз услід за новою здобиччю, москалики ж не менш спритно від нього втікали. У Чорнобілці, хоч та й стала майже дорослою кицею, теж забродили мисливські гени, і вона гасала в погоні за якимись пташками чи хоча б мухами.