КУРЯЧИЙ СМІХ
Усі, мабуть, знають, що жив та був колись на світі дуже хоробрий чолов'яга, якому треба було йти через ліс.
А воно якраз смеркалося.
А чолов'яга був дуже хоробрий та сміливий.
От він на один кулак почепив картуза, на другий капелюха, підняв руки вгору, іде лісом і тремтячим голосом репетує:
— Не боюсь! Я не сам! Нас аж троє! Троє нас! їйбо, троє! Не підходь! Не боюсь!
А назустріч йому старенька баба.
— Тю! Що воно за мара?! — тюкнула баба.
Як почув хоробрий чолов'яга бабине "тю", кинув капелюха, кинув картуза та як учеше ліщиною, аж залопотіло…
На Станіславщині, у державних самостійних дірках живуть два бандерівські "проводирі", Моцний та Довбуш.
Моцний живе в одній дірці, виходить, значить, на одній державній території, а Довбуш живе у другій дірці, виходить, значить, на другій державній території. Тільки ж, прошу я вас, не подумайте, що Довбуш, це той справжній Довбуш, народний герой, — ні, це бандерівське цуценя таке псевдо собі вибрало ("І ми, — мовляв, — Химо, люди"), а справжнє його прізвище не то Козак, не то Кізяк. Швидше, мабуть, Кізяк, ніж Козак.
Поки що, значить, живуть іще по дірках і Моцний, і Довбуш.
І в Моцного війська чоловіка аж з п'ятнадцятеро.
І в Довбуша війська чоловіка аж з чотирнадцятеро…
Одного погожого дня Довбушеве військо повитягало ноги від народного гніву.
Залишився "проводир" Довбуш самсамісінький на всю самостійну дірку.
Прочув про це Моцний та й пише до свого товариша по знищенню українських немовлят Довбуша листа:
"Друже Довбуш! Я дуже стривожений великим лихом, що вас спіткало і сердечно співчуваю вам. Не відчаюйтесь, що не залишилося в живих нікого з ваших випробуваних помічників".
Але самого ж співчуття мало. Треба ж іще чимось і допомогти. От Моцний і допомагає Довбушеві порадою, як збільшити своє грізне військо.
"Вам, — пише Моцний, — треба пересуватися якомога частіше з села в село і в кожному селі або через село називати себе новою і новою сотнею, тим самим створивши розуміння у радянських селян, що вас багато".
Правильно!
А щоб "створити розуміння, що вас іще більше, ми з охотою подаємо кілька практичних порад, пам'ятаючи того хороброго дядька, що через ліс смерком ішов.
Чому, власне, тільки в кожному селі або через село називати себе новою й новою сотнею?
Частіше треба…
Треба якомога частіше пересуватись із улиці в улицю і на кожній улиці новою сотнею себе називати! Підрахуйте, скільки сотень буде! А то й краще: із хати в хату!
В одній хаті — одна сотня, у сусідній уже друга сотня…
У селі п'ятсот хат — п'ятсот сотень! Хіба мало?
А як іще піднести кулаки та на один кулак німецьку каску, а на другий — німецького кашкета, — уже вам півтори тисячі сотень!
Ціле військо колоссаль! Та найдіть бузини, та повирізуйте з бузини пукалки, — і артилерія!
Ми колись у дитинстві таку стрілянину підіймали, що баба всі віники на нас побила.
Кавалерії нема? Пустяк діло!
Коні ж у вас усі повиздихали. Побідуйте їх, повипростуйте шкури. Один "воїн" хай натягне на себе перед, другий "воїн" зад. Уже кінь! А третій "воїн" хай вроді сідає на цього коня зверху. Уже — кіннотник!
А "проводир" хай командує:
— Поескадронно! Риссю! Маршмарш!
Бузинові гармати:
— Пукпук!
Тут ще якби хтось заграв на того півника, що в хвіст свистять, така б вийшла парада, що й не говоріть!
З таким військом можна не тільки свою самостійну дірку оборонити, а й чужу повоювати, тобто збільшити державну територію.
Одного тільки страшно: щоб, бува, баба не зустріла та не тюкнула.
Треба, значить, уміло маневрувати, бо українська баба дуже поважна штука і бабине "тю", та ще як у неї кочерга в руках, страшна річ для бандерівського сміття.
А воно, те сміття, уже куштує бабиної кочерги і, поки нидітиме, доки й куштуватиме.
"САМОСТІЙНИЙ ДИСТРИКТ"
Кажуть, що тепер чудес на світі не буває. Неправильно кажуть: чудеса на світі є.
Власне кажучи, чуда, про яке ми оце говоритимемо, в цей момент уже нема, його вже розчудесували, але недавнечко, — ну, з рік тому, — воно було, хоч і мізерне, а проте чудачило.
Галичина була за австроугорської монархії так званою Галіцією, австрійською провінцією, за шляхетської Польщі її перехрещено на Східну Польську, — так вона, страдниця, цілі віки й бідувала, аж поки, 1939 року, не возз'єдналась з Радянською Україною — складовою частиною великого Радянського Союзу.
Притулилася Галичина до рідних материних грудей, легко зітхнула й почала жити в рідній хаті.
1941 року загарбали многостраждальну Галичину німецькофашистські загарбники.
Бандери, мельники, бульби, бульбочки, кубійовичі, паньківські, стецьки, грицьки та інші маланюки, донцови та самчуки як гаркнули:
— "Ще не вмерла Україна!" А після того ще дужче:
— Хай живе самостійна і ні від кого не залежна од Біскайського моря аж до ПортАртура!
Ну, а гітлери, гіммлери, геббельси та інші такі собі ріббентропи й розенберги як гримнули:
— Хальт![13] Цурюк![14]
І ще таке слово гримнули, що його ніяк на папері мені вимовити не можна: соромно.
Так бандери, мельники, бульби, бульбочки, кубійовичі, паньківські, стецьки, грицьки та інші маланюки, донцови та самчуки з роззявленими ротами й остовпіли.
А гітлери та інші гіммлери їм:
— Самостійна! Дистрикт ферштейн!?
А бандери:
— Вас? А гітлери:
— Дистрикт! Кричіть: "Хай живе дистрикт!" Ферштейн? Ну, чого роти пороззявляли? Реви: "Хай живе дистрикт!" Ну?!
А бандери:
— Хай живе дистрикт! Так ви гадаєте, що це чудо?
— Ні, це не чудо — це просто факт.
А чудо вже потім сталося. Це тоді, коли бандери і вся їхня бульбомаланюкосамчукерія в тому дистрикту свій "самостійний дистрикт" для обдурення людей вигадали.
Утворили різні Уцк, Уок, "курені молоді", "мужів довір'я".
Що воно це все значить?
Уцк — український центральний комітет (вроді посередині України).
Уок — український окружний комітет (ніби навкруги України).
"Курені молоді" — молодь в курені.
"Мужі довір'я" — мужі, яким, очевидно, хтось щось має довірити.
Отакого бандери навигадували.
Це, значить, ознаки дистриктової самостійності.
І ото вони, значить, до народу:
— Панове! Дивіться! Ми ж вам Уцк, ми ж вам і Уок. Хіба не самостійність!?