полякати жаб, тимчасом як Петро, підклавши під голову на траві руки, подрімає. А не подрімає, то просто подивиться в небо і помріє про щось своє... Хоч би сьогодні вже нікуди не бігти й ні за ким не гнатися, а так стояти й дивитися, як з попалених сонцем шипшин і глоду спроквола злітають на потічок сухенькі скоцюрблені листочки і як за їхні хвостики на воді боязкими срібними губками хапається рибка і ворушить листками у тебе перед очима...
Та Петро вже вмився, пригладив долонями вуса, розгладив сорочку, поправив на поясі шаблі, пістолі і келепа, підійшов до Куріпочки, зняв з нього сідло, поклав на камінь, розв'язав тороки, дістав з них скребло й мокрими ще очима оглянув Куріпочку від копит до гриви.
— Ти подивися на себе — на кого ти схожий? Болото, жабуриння, будяки — все на тобі, і все на тобі поприсихало! І ти — мій кінь? Ганьба! А я собі, дурний, думаю: і чого це мене всі бояться? Так це ж мене всі бояться через тебе, через твій отакий вигляд! Монашок до смерті злякав? Злякав. Я вже не кажу про китайців. А пана, як підскочили до карети? Та хіба усіх, кого ти злякав, пригадаєш? Ох, прости мене, Господи, і помилуй з отаким конем!
Петро шкрябонув Куріпочку по шиї. Скребло туго пройшлось по сірій шкірі й мало не зігнулось. Петро витер зубці об траву і взявся за скребло обома руками. Куріпочка загойдався.
— Стій, стій, не падай! — упершись коліном в Куріпоч-чину ногу, Петро шмарував його шию та боки, аж упрів.
Куріпочка заплющив від щастя очі й заплакав: нічого він так не любив, як ту хвилину, коли Петро його чистив. Він любив, коли Петрові руки проходять по його ребрах і маслаках, по шрамах, рубцях і ґулях, а особливо, коли Петро чистив йому під горлом. Тоді Куріпочка солодко витягував шию і сам терся шиєю об скребло. Нижня ряба губа його відвисала, і коли на неї всідався навіть ґедзик, Куріпочка забував його здути, бо слухав скребло...
Наливайківський табір лежав унизу між горбами, мов у чаші. І хоча з того горба, де виїхав із Куріпочкою Петро, в очі й горіло сонце, він не міг не побачити всього того людського та кінського моря, що переповнювало цю велетенську, випалену сонцем чашу. А голубий туман і сиві від вогнищ дими, що слалися над возами, наметами, людьми і кіньми, підпливали під табір і ніби відривали його від землі, гддіймали у небо, і табір, ледь погойдуючись, легкою сизою хмарою висів між землею й небом... "Візьмись раптом де вітер, — подумав Петро, — і подми — понесе його, куди вітрові буде завгодно. Подме на Польщу — понесе на Польщу. Подме на море, Туреччину або ж на Крим — понесе його і туди: такий табір легкий, м'який і податливий. Понесе, а там і незчуєшся, як вітер стихне, й висиплються козаки із свого табору-хмари, попадають з неба: одні просто на польські тортури, другі — на весла галер, треті виваляться на кримські базари, а хто упаде й в Ізмір, у турецькі гранітні кар'єри... І тоді прощай-прощавай усе як і звалось! Не стане вже більше ніколи на Україні ні Наливайка, ні його війська-голоти з солоним іменем "козаки". Лишиться все хіба що у споминах ярів та байраків, шипшин та могил, у сухих посвистах сумних ховрашків... Що за чортівня лізе в голову?" — подумав Петро й погнав Куріпочку з горба в табір до Наливайка.
Як убитий Наливайко спав. Його джура Семен Оливка відганяв від намету розбурхану сірому, що в одну душу вимагала гетьмана. Оливка відганяв сіромах напочатку голосом, потім шаблею, та коли побачив, що з цього нічого не виходить, витягнув з воза дишло і закосив нетяг попід ноги дишлом. Клянучи Оливку, розпашілі дядьки і хлопці мусили відскакувати над дишлом, аби воно не поперебивало їм ноги. Та від свого не відступались: дай гетьмана, хоч умри, і саме в цю мить, хоч сконай. Оливка розкручував дишло з-поперед себе колесом, й нетяги, лаючись, — тю, скажений! ще повбиває! — підхоплювали з землі шапки, відскакували, відступали і з усіх ніг кидались бігти назад під горби, де старшина і полковники ділили татарських коней.
Не встиг Оливка здихатись одних, як прибігали другі. Те, що Наливайко спить, те, що не спав тиждень, обходило всіх. Тоді розлючений Оливка заходивсь гамселити дишлом по-підряд, хто потрапить під руку, і бив уже так, що наливайків-цям по-справжньому перепадало і по крижах, і по плечах — Оливка розлютувався не на жарт. Хтось із сіроми, бувало, вихоплював до джури шаблю, та, побачивши його червоні, як головешки, недоспані очі, скреготав зубами й чорно рушав туди ж, куди тупотіли усі, — під горби, де роздавали коней.
Біля намету стояла діжка з потопленими ґедзями, й Оливка, аби не заснути та не звалитись, час від часу встромляв у діжку голову й, не дихаючи, тримав її там у воді, аж поки в голові не починало блискати. А коли починало блискати і колоти й ось-ось мали луснути очі, виривав її з діжки і якийсь час непорушно, ніби оглушений, стояв. Срібним дзюрком по оселедцю, а з оселедця по вусах вода затікала йому під сорочку, і Оливці ставало від того легше. В таку мить мідна Оливчина голена голова блищала на сонці, як булава.
А з-під горбів шуміло і вирувало. Звідти вже чувся не лише лемент, лайки та крик, а й брязкіт шабель. "Коли дійшло до шабель, — подумав Оливка, — добра не буде. Ще пересічуться, скажені, замість того, аби тихо-мирно розбитись на десятки, сотні і так спокійно стояти. А десятник чи сотник тебе спитає: був у тебе, приміром, Іване, як прийшов до Наливайка, кінь чи не було? Ти прийшов із конем чи без нього? Ага, без нього. Тоді ось тобі кінь. Так ні: товаришеві дали молодого, а мені припадистого й старого. А тому дали навіть два, — про запас! — а мені лиш одного, та й той необ'їжджений стригунець, а коли я буду його об'їжджати?.. А я ж бо пристав до Наливайка майже на рік раніше за Івана, і ви, пане сотнику, після першого ж бою, як тільки прихопимо коней, обіцяли дати мені вибрати якого схочу? Обіцяли. Так чому ж не даєте мені вибрати такого, якого я вибрав, а віддаєте його Іванові? Хіба, може, через те, що Іван молодший, а в мене зубів нема? Так у мене зубів нема не через те, що я старий. Я не старий. Мені сорок сім. А зубів у мене нема через те, що мені їх у цьому ж бою татарин палицею вибив. Бачте, як щоки розпухли, що говорити не можу..."