А ще, де зайнялася сварка, Оливка хоча й не хотів, та чув: "Хочу-у-у!" — "Не хочу-у-у!" — "Віддай!" — "Не віддам! Не віддам, хоч убий!" — "Віддай, я першим на нього глянув!" — "Я тебе гляну, я на тебе так подивлюсь, що в тебе й очі повилазять!" — "У мене? Повилазять? Очі? Тоді — на!.." — "Ой, око вибив!.. Задушу!" — "Не задутяиш, бо я тебе задушу перший!.." — "За що ж ти мені вухо відрубав, я питаю тебе, за що?" — "Я тобі зараз ще й голову відрубаю, отоді й спитаєш за що!" — "Віддай коня!" — "І не думаю: він такий твій, як і мій, — він татарський!" — "Ага, татарський? Тоді — на!.." — "Коня, коня, гляньте, він коня зарубав!.."
Біля повстяного намету Наливайка, де чатував Оливка, та двох наметів полковників і похідної, з золотим п'ятківсь-ким хрестом церкви, і між возами було порожньо, там не вешталася жодна душа. Тільки біля гармат стовбичило двоє чи троє гармашів, та й ті повилазили на гарматні дула й тягнулися очима туди, під горби, де роздавали коней.
З пригаслих покинутих багать вилися з туманом димки. Вони відкидались на витолочений молочай і розтавали.
Триста полонених татар-конопасів, що до сих пір влесливо поглядали на вартових і, лежачи за наливайківським табором під скелею в глоді, спокійно позіхали, куняли, гризли дикий часник, тепер посхоплювались на ноги й сліпо кинулися під шаблі наливайківської сторожі. Та сторожа відкинула їх під скелю й глід, на їхні ж місця. Тоді татари всі до одного попадали на спечену землю й від розпачу замолотили по ній руками й ногами...
Оливка почув: з намету його кликав Наливайко. Семен відкинув полог, зачепив його знадвору за патик й заглянув у намет. Та Наливайко його не кликав. Укрившись кожухом з головою, лежачи ще на одному кожусі, він розмовляв уві сні... Оливка обвів очима стіни. Все було наче як слід. Наливайкові чоботи стояли біля пологу. Шабля, штани, сорочка й сідло лежали під стіною на лавці. У кутку на скрині біліли аркуш паперу, гусяче перо і синіла пляшечка з чорнилом.
З-під кожуха виглядали Наливайкові босі ноги. Пальці на ногах ворушилися, ступні посмикувались, видно, Наливайко уві сні кудись біг... Семен обережно прикрив йому ноги полою кожуха й позадкував до дверей, як раптом, наздоганяючи муху, в намет ввігнався горобець. Муха задзижчала по намету колами — горобець за нею. Семен прискалив око й засмикав головою за мухою й горобцем. Муха здаватися горобцеві не хотіла, носилася від кутка до кутка і під стелю, один раз продзиґотіла біля самих Семенових вусів, так що горобець мало не влетів йому в рота, нарешті необачно влупилася посеред намету в стовп, упала й скорчилась на сідлі. Горобець схопив її в дзьобик і став ту муху ковтати. Ковтаючи муху, він заразом на сідлі й наслідив. Семен обімлів. Очі його зачервоніли до брів. Руки зашукали чогось такого, та чого? Не дишла ж! Не будеш же з дишлом ганятися по наметі за горобцем над сонним Наливайком, виривати його зі сну? Навшпиньках Семен обійшов Наливайка з голови й кишнув на горобця руками. Та цей дрібненький, худий степовий горобчик зловив, як на себе, муху завелику, бо не міг її проковтнути. Мордата сіра муха в горло йому не йшла... Семен зігнувся і, склавши руки гніздечком, став підкрадатися. Горобець, побачивши таке діло, спурхнув на стовп під стелю і там, учепившись лапками головою донизу, муху таки доконав — проковтнув. Ковтнув і, захлинаючись від радості, щосили зацвірінькав!.. Семен вихопив пістоля.
Знадвору хтось підтупав конем. Так воно і було: в намет просунув голову сотник Петро Жбур. Побачивши накритого кожухом Наливайка і над ним з пістолем у руці Семена Оливку, Жбур вмить побілів, скрейдянів геть увесь, ніби з нього вицідили всю кров.
— Тікай, тікай! — замахав пістолем на Жбура Семен. — Тікай, тут тепер не до тебе!..
Та Петро не тікав, а стояв і білів — не білів, а мерх.
— Горобець... — прошепотів Семен.
— Що?.. — не зводячи очей з покритого кожухом, непорушного Наливайка, ворухнув губами Петро.
— Та горобець залетів у намет, — іще тихіше продихав Семен. — І цвірінчить... А я його вигнати ніяк не можу... Наливайко ж спить...
Петро вхопився за одвірки намету і вкляк.
— Тихо, ще намет розвалиш... — Семен заховав пістоля і знову склав руки гніздечком. — Йди допоможи.
З-під горбів почулася стрілянина. Били з рушниць, а кілька разів ударили і з мушкетів. Ця стрілянина й привела трохи Петра до тями. Він повернув у той бік голову, та Семен зашепотів знову:
— Петре, йди ж но сюди!..
— А що там? — ніби самого себе запитав Петро.
— А-а... хай побісяться... постріляють і втихнуть... Там коней татарських ділять...
Петро нагнув голову й переступив поріг.
— То що — Наливайко спить?
— Спить... А ти подумав що?
— Та нічого я не подумав. Відчепись. А ти що тут робиш? — спитав Семена Петро, все ще не зводячи погляду з кожуха.
— Як що? — здивувався Семен. — Хіба не бачиш? Горобця ловлю. Он під стелею, дивись, на стовпі лапками, чортяка, причепився... Акша, кша, киш! — Семен витягнув шаблю й хотів наштрикнути горобця на шаблю, та горобчик вже, видно, був стріляний, бо зірвавсь зі стовпа, перелетів над Петром і повис на стелі... Петрова рука сама собою зірвала з голови шапку, і ось вони вже вдвох — Семен шаблею, Петро шапкою — стали виганяти горобця в двері. Та він ніби дрочився з ними, бо сновигав з мухою в животі по намету і не переставав цвірінькати-захлинатись.
— І де ти його в чорта взяв? — шепотів Петро, заходячи з шапкою від скрині.
— Та хіба я його брав? Він сам узявся... За мухою залетів... Кожух на Наливайкові заворушився. Наливайко, видно,
перевернувся з боку на бік, і Петро зашепотів Семенові:
— Слухай, ходімо звідси, й скоріш! Забираймося і мовчім, і нехай цей горобець пропаде пропадом...
Семен зиркнув на сплячого Наливайка, подививсь на сідло й показав горобцю кулака. Тоді він підняв з лавки загиджене горобчиком сідло, і вони разом з Петром навшпиньках ви-шурхнули з намету.
Стрілянина з-під горбів розпалювалася. В таборі повзали між порожніми куренями сині димки.
— Де люди, що нікого нема? — спитав Оливку Петро. — Усі там?
— А де ж? От стріляють... постріляють та й порозходяться... Може б, і ти сходив туди та вибрав собі якого буцматенького молодого огирчика?