– Атож, справді на жаль. Ну, а Джіммі… Ви ж знаєте, як він ночував по ваннах – то на тому поверсі, то на тому, – а раз на тиждень, перш ніж лягти спати, роздягався догола й мився в тій-таки ванні нагорі, на третьому поверсі. Або й на першому. Певно, що знаєте. Ну, а вчора заліз п'яний у повну ванну, заснув, перевернувсь і втопився.
– Втопився?
– Втопився. Отака дурниця. Отака жахлива річ, як написати на надгробку, хіба що він не матиме надгробка на тому злидарському кладовищі. Знайшли у ванні з брудною водою. Так упився, що перевернувсь і заснув вічним сном. Потонув.
– Господи боже мій, – мовив я, тамуючи чи то сміх, чи то ридання.
– Атож, згадаймо господа, хай господь усіх нас боронить. – Голос у Генрі тремтів. – Тепер ви розумієте, чому я не хочу, щоб ви казали про це Фанні? Ми їй самі розкажемо, про кожного окремо, розтягнемо на кілька тижнів. П'єтро Массінелло у в'язниці, його собак занапастили, котів розігнали, гусей засмажили. Сем у лікарні. Джіммі втопився. А я? Погляньте на оцю хустинку, зібгану в моїй руці, вона геть мокра від сліз. Мені теж не весело.
– Такі справи, що нікому не весело.
– Ну гаразд. – Генрі простяг руку й, безпомилково зорієнтувавшись на голос, легенько торкнувся мого плеча. – Ідіть нагору й тримайтесь молодцем. Перед Фанні.
Я постукав у двері Фанні.
– Ну, хвалити бога! – почувсь її вигук.
Пароплав рушив проти води, широко розчинив двері й, хляпаючи по лінолеуму, поплив назад.
Коли Фанні бухнула в своє крісло, вона зазирнула мені в обличчя й спитала:
– Що сталося?
– Сталося? Хіба? – Я обернувсь і поглянув на дверну ручку, яку ще не випустив з руки. – У вас що – двері отак і стоять весь час незамкнені?
– А чом би й ні? Невже комусь заманеться прийти штурмувати цю Бастілію? – Але Фанні не засміялася. Вона була насторожена. Як і Генрі, вона мала добрячий нюх. А я спливав холодним потом.
Я причинив двері й угруз у крісло.
– Хто вмер? – запитала Фанні.
– Як це розуміти – "хто вмер"? – промимрив я.
– У тебе такий вигляд, наче ти був на китайському похороні й тепер голодний як собака. – Вона спробувала всміхнутись і підморгнути мені.
– А-а… – швидко знайшовсь я. – То Генрі налякав мене в коридорі, ото й тільки. Ви ж знаєте Генрі. Ідеш коридором, а його наче й нема.
– Ти страшенний брехунець, – сказала Фанні. – Де ти пропадав? Я геть замучилась, чекаючи, коли ти з'явишся. Ти коли-небудь стомлюєшся, знемагаєш від чекання? Я так чекала тебе, любчику, так за тебе тривожилась. Тобі було смутно на душі?
– Дуже смутно, Фанні.
– Атож, я знаю. Це все через отого старого в лев'ячій клітці, правда ж? Як він смів засмучувати тебе!
– Та він же не винен, Фанні, – зітхнув я. – Мабуть, він куди радніше сидів би в павільйоні на кінцевій станції Тихоокеанської електричної і збирав оте конфетті з квитків.
– Ну дарма, Фанні тебе розрадить. Поставиш оту платівку, любчику? Еге ж, ото вона… Моцарт, що спонукає співати й танцювати. Треба нам буде якось покликати П'єтро Массінелло, хай послухає. "Чарівна флейта" – це його музика, і хай приводить усіх своїх пестунчиків.
– Гаразд, Фанні, – мовив я.
Тоді опустив голку на платівку, і та багатонадійно зашипіла.
– Бідолашний хлопчина, – сказала Фанні. – Ти таки справді смутний.
У двері щось ледь чутно пошкреблося.
– То Генрі, – сказала Фанні. – Він ніколи не стукає як слід.
Я пішов до дверей, та не встиг їх відчинити, як із коридора озвався голос Генрі:
– Це я.
Я відчинив двері, і Генрі потяг носом.
– М'ятна гумка. Отак я вас і впізнаю. Ви коли-небудь жували щось інше?
– Навіть тютюну не жував.
– Таксі вас чекає, – сказав Генрі.
– Що-що мене чекає?
– Відколи це ти дозволяєш собі роз'їжджати в таксі? – спитала Фанні. Щоки її пашіли, очі блищали. Ми провели дві прекрасні години з Моцартом, і, здавалося, саме повітря навколо цієї огрядної жінки світилось. – Ну?
– Атож, відколи це я дозволяю собі… – почав був я і замовк, бо Генрі, стоячи в коридорі, хитав головою: ні, не те. Потім він застережливо приклав палець до губів.
– То ваш знайомий, – мовив він. – Водій таксі знає вас, він з Венеції. Ідете?
– Іду, – відповів я, спохмурнівши. – Коли ви так кажете…
– А, і ось іще. Це для Фанні. П'єтро сказав віддати їй. У нього внизу вже так напхано, що для цього нема місця.
Він подав мені гладкого муркітливого плямистого кота.
Я прийняв ту важку, але приємну ношу й відніс до Фанні, яка й сама замуркотіла, взявши на руки плямистого звіра.
– Ой любчику! – вигукнула вона, щаслива й від Моцарта, й від котяри. – Не кіт, а мрія! Справжня мрія!
Генрі кивнув головою їй, кивнув мені й подався коридором геть.
Я підійшов до Фанні обняти її на прощання.
– Ти тільки послухай, як муркоче, ніби в нього там мотор! – вигукнула Фанні, піднявши схожого на подушку котяру, щоб поцілувати його.
– Замикайте двері, Фанні, – сказав я.
– Що? – не зрозуміла вона. – Що?
Спустившись сходами у вестибюль, я побачив Генрі, який і досі чатував у темряві, майже невидимий під стіною.
– Генрі, бога ради, що ви тут робите?
– Дослухаюся, – сказав він.
– До чого?
– До будинку, до всього навколо. Цс-с… Слухайте. Ось воно.
Його ціпок піднявся й, мов чутлива антена, показав у глиб коридора.
– Отам… Чуєте?
Десь далеко війнув вітер. Десь далеко в темряві перебіг легкий бриз. Хтось зітхнув. Рипнули двері.
– Я нічого не чую.
– Це тому, що ви напружуєтеся. Не напружуйтесь. Просто слухайте. Ось…
Я послухав, і мене пройняло холодом.
– Хтось є в домі, – прошепотів Генрі. – Хтось чужий. Я відчуваю. Мене не обдуриш. Хтось там шастає нагорі, не з добром.
– Не може бути, Генрі.
– Може, – пошепки мовив він. – Це вам сліпий каже. Якийсь лиходій. Генрі знає що говорить. Не послухаєш моєї ради – загримиш зі сходів або…
"Втопишся у ванні", – подумав я. Але сказав інше:
– Ви стоятимете тут цілу ніч?
– Хтось же має чатувати.
"Сліпий?" – подумав я.
Він прочитав мою думку. І кивнув головою.
– Атож, старий Генрі. Ну, а тепер біжіть. Мій нюх каже, що там стоїть великий розкішний "дьюзенберг". Ні, не таксі, то я збрехав. Хто б це міг приїхати по вас о такій пізній порі та ще й розкішною машиною?
– Ніхто.
– То йдіть. Про Фанні я подбаю, задля всіх нас. А от хто тепер подбає про Джіммі?..