Я рушив з одної пітьми в іншу.
– Стривайте, ще одне.
Я спинився.
– Що то за лиха новина, яку ви сьогодні принесли й не сказали про неї? Ні мені, ні Фанні.
Мені аж дух забило.
– Звідки ви знаєте?
Я подумав про стару жінку, що поринала у висхле річище, безмовна, вгорнута в біле покривало, зникала з очей. Подумав про Кела, про його пальці в ритмі "Кленового листка", які прибило кришкою піаніно.
– Хоч ви й жуєте м'ятну гумку, юний сер, – поважно пояснив Генрі, – одначе з рота у вас сьогодні тхне кислим. Це означає, що ви погано перетравили з'їдене. А це означає, що деяким письменникам, ні з сього ні з того прибулим до нас на суходіл, випав недобрий день.
– Усім нам випав недобрий день, Генрі.
– Я й досі його видихаю. – Генрі випростався на весь зріст і помахав ціпком у бік сутінних коридорів, де за дверима одна по одній згасали лампочки й людські душі погрузали в сон. – Сторожовий пес Генрі. Ну, а ви – йдіть!
Я вийшов за двері, де мене чекала несподіванка, що мала не тільки запах, а й вигляд лімузина "дьюзенберг" випуску 1928 року.
То був лімузин Констанс Реттіген.
Довжелезний, блискучий і розкішний, він скидався на вітрину фешенебельного магазину на нью-йоркській П'ятій авеню, що якимсь чаром опинилась на цій злиденній околиці Лос-Анджелеса.
Задні дверцята лімузина були відчинені. Шофер сидів за кермом, насунувши на очі кашкета, й дивився перед себе. На мене він і не глянув. Я спробував привернути його увагу, але мотор лімузина очікувально хурчав, і я марно гаяв час.
Ще ніколи в житті я не їздив у такій машині.
Може, це був мій перший і останній шанс.
І я скочив у відчинені дверцята.
Тільки-но я гепнувсь на заднє сидіння, як лімузин плавно, мов велетенський полоз, відвернув від тротуару. Грюкнули обіч мене, зачиняючись, дверцята, і ще до кінця кварталу ми набрали шістдесят миль на годину. А коли вимчали на Темпл-Хілл, то догнали вже не менше ніж до сімдесяти п'яти. Якось так виходило, що до самого Вермонта нам було зелене світло, а там ми повернули на Вілшір і, хтозна-навіщо, подались аж на Вествуд, може, заради мальовничого краєвиду.
Я сидів на задньому сидінні, мов Роберт Армстронг на руках у Кінг-Конга, по-немовлячому гукаючи й белькочучи щось сам до себе. Хоч я й знав, куди їду, проте ніяк не міг збагнути, за що мені така ласка.
Потім пригадалось, як іноді ввечері, піднявшись сходами до дверей Фанні, я чув оцей самий дух парфумів "Шанель", шкіряних сидінь і паризьких ночей. Це означало, що Констанс Реттіген була там за якихось кілька хвилин переді мною. Ми розминалися просто-таки на дві-три волосинки норкового хутра й на легенький віддих з присмаком "Гран Марньє".
Перед тим, як повернути до Вествуда, ми поминули кладовище, де, неуважно кермуючи, легко було заїхати на автомобільну стоянку. А часом траплялось і так, що, шукаючи тієї стоянки, дехто помилково забивався й між могили. Отакий конфуз.
Та не встиг я про це подумати, як і кладовище, і його автостоянка лишилися ген позаду, а ми були вже на півдорозі до моря.
Від Венеції і Віндворда машина помчала узбережжям далі на південь. Мов тихий дощичок, прошурхотіла шинами недалеко від мого скромного помешкання. В темряві тьмяно зблиснуло вікно, за яким була друкарська машинка, і я подумав: а може, й сам я тепер там, і все це мені тільки сниться? Лишилася позаду й будка з моїм "приватним" телефоном, а в ній, за дві тисячі миль, на другому кінці мовчазного дроту – Пег. "Пег, – подумав я, – якби ти могла мене зараз побачити!"
Рівно опівночі ми круто повернули й заїхали за ріг великого, білого, як кістка, маврітанського форту, і лімузин легенько, наче хвиля, всотана піском, зупинився; грюкнули передні дверцята, шофер, так і не озвавшись жодним словом за всю дорогу, шаснув у задні двері форту, і я його більш не бачив.
Цілу хвилину я сидів і чекав, що буде далі. Та нічого не діялось, і я, наче злодій, тихцем вислизнув з машини, почуваючись не знати в чому винним і міркуючи, чи не чкурнути мені звідти.
У горішніх вікнах будинку мелькала якась темна постать. Вікна одне по одному освітлювались, так наче шофер, який мене привіз, розгулював по всьому тому маврітанському форту на венеційських пісках.
Та я й далі стояв тихо. Подививсь на годинник. І саме в ту мить, як стрілка відлічила останню секунду останньої хвилини, над порталом спалахнуло світло.
Я підійшов до відчинених дверей і вступив у порожній вестибюль. Потім помітив у глибині одного з коридорів невеличку постать, що гасала по кухні, готуючи напої. Якась тендітна дівчина в одязі служниці. Вона махнула мені рукою і зникла.
Я ввійшов у вітальню, що являла собою справжній собачник подушок усіх можливих розмірів, від карликового шпіца до величезного данського дога. Я сів на найбільшу і вгруз у неї так само, як дедалі глибше вгрузала в тривогу моя душа.
Вбігла служниця, поставила переді мною два келихи на таці й подалася геть, так що я й не встиг її розглядіти. Лише кинула через плече: "Пийте!" – начебто з французькою вимовою.
То було прохолодне біле вино, до того ж добре, і воно прийшлось мені дуже до речі. Моя застуда діймала мене ще гірше. Я весь час чхав і шморгав носом.
У 2078 році розкопали давню гробницю – чи те, що вважалося за гробницю, – на Каліфорнійському узбережжі, де колись, за переказами, правили цариці й царі, що з часом зникли, неначе змиті відпливом. Як розповідали, декотрих із них було поховано разом з їхніми колісницями. Декого – з регаліями їхньої владності й величі. А дехто залишив по собі тільки власні зображення в чудернацьких бляшанках, і, коли ті зображення перемотували в промені світла, вони починали говорити й розігрувати на затягнутій матерією стіні чорно-білі тіньові вистави.
Та розкопана гробниця належала одній з таких цариць, і там не знайшли ні меблів, ні якоїсь порошинки – тільки безліч подушок посередині, а навколо, від підлоги до стелі, ряди й стоси отих бляшанок з етикетками, де вмістилися численні життя, що їх прожила та цариця, і жодне з її життів не було справжнім, хоча й здавалося правдоподібним. То були спаковані й законсервовані мрії. З тих бляшанок часом вихоплювались волання ув'язнених джинів, а часом у них тікали царівни, щоб навіки сховатися там від убивчої дійсності.