А проте в тебе є оця стіна біля ліжка, на якій ти можеш читати сльозавими очима чи простягти руку, та так і не торкнутись її – надто вже вона далека, надто непроникна й надто гола.
Я знав: якщо я знайду кімнату старого, то побачу цю стіну.
І я її побачив.
Його двері, як і решта дверей у будинку, були незамкнені й ніби чекали, щоб у них увійшли – чи то вітер, чи то туман, чи то якийсь примарний незнайомець.
Я ввійшов. І нерішуче спинився. Хтозна, може, сподівався побачити на порожньому залізному ліжку старого рентгенівський відбиток власника? Його кімната мала такий самий вигляд, як і кімната жінки з канарками нагорі: то була пустка, наче в кінці дня після дешевого розпродажу, коли усе вже розтягли геть – що за п'ять, що за десять центів.
Не було навіть ні зубної щітки, ні мила, ні якоїсь ганчірки замість рушника. Мабуть, старий раз на день мився у морі, чистив зуби водоростями, прав у солоній воді свою єдину сорочку і, поки вона сохла, лежав поруч на піску – це, звісно, коли і якщо прозирало сонце.
Я ступав уперед, мов водолаз на великій глибині. Коли знаєш, що людина померла, сама атмосфера її осиротілого житла сковує тобі рухи й навіть подих.
Я перевів дух.
Моє припущення виявилось хибним.
Його ім'я таки було в кімнаті, написане на стіні. Я мало не впав, нахилившись, щоб розібрати його.
Воно повторювалося знов і знов, надряпане на тиньку з того боку ліжка. Знов і знов – так наче страх перед старечим слабоумством чи втратою пам'яті, страх прокинутись одного ранку безіменним, змушував його знов і знов видряпувати своє ім'я жовтим від нікотину нігтем.
Вільям. Потім – Віллі. Потім – Вілл. А ще нижче – Білл.
А далі – знов, і знов, і знов:
Сміт… Сміт… Сміт… Сміт…
І трохи нижче – Вільям Сміт.
І нарешті – Сміт, В.
Я придивлявся до стіни, і ця моторошна таблиця множення то проступала виразніше, то розпливалась у мене перед очима, викликаючи в душі спомин про всі ті безсонні ночі, коли й я жахався на саму думку, що чекає мене ген попереду, в темних нетрях мого майбутнього. Може, десь у 1999 році і я, старий та самотній, з мишачим шкрябанням робитиму нігтем свій пам'ятний напис на стіні.
– Не приведи боже… – прошепотів я. – Ану стривай!
Ліжко писнуло, наче кицька, до якої доторкнулись уві сні. Я сперся на нього всією вагою і повів пучками по тиньку. Там були ще якісь слова. Послання, натяк, ключ?
Мені пригадався дитячий фокус, коли кажеш товаришеві написати щось олівцем у блокноті й видерти той аркушик. А тоді виходиш з блокнотом із кімнати, м'яким олівцем скісно треш по невидимих ум'ятинках на аркушику, що був під видертим, і на папері проступають написані товаришем слова.
От і тепер я зробив точнісінько так само. Дістав з кишені олівця й заходився легенько водити боком грифеля по стіні. І на тиньку, немов якимсь чаром, проступали сліди від нігтя: осьде щось ніби рот, а оце око, обриси, форми, уривки напівдрімотних думок старої людини.
Четверта ранку, а сну немає.
А нижче – німе благання:
Боже, дай мені заснути!
І розпач на світанні:
– О господи!
Аж раптом, коли я нахилився ще нижче, щось наче вхопило мене за коліна. На стіні були такі слова:
Він знову стоїть за дверима.
Але ж це я, я стояв за дверима старої нагорі, тільки п'ять хвилин тому. І я ж таки хвилину тому стояв за дверима цієї порожньої кімнати. А ще…
Вчорашня ніч. Заллята дощем темрява, трамвай. Великий вагон, що розгойдується на поворотах, рипить дерев'яними ребрами, деренчить начищеною міддю, а хтось невидимий похитується у проході позад мене й править свою панахиду.
Він знову стоїть за дверима.
Він стояв у трамвайному проході.
Ні, ні. Це вже занадто!
Хіба ж то злочин – стояти в трамвайному проході й стогнати, так само як стояти отут у коридорі і тільки дивитися на двері, щоб старий знав, що ти тут стоїш – стоїш і мовчиш?
Ну гаразд, та що, як одної ночі він – хоч би хто він був – увійде до кімнати?
Ввійде із своїм самотнім ділом?
Я знов подивився на видряпаний напис на стіні, такий же блідий і невиразний, як і об'явка про канарок у вікні з вулиці. І відступив, одірвався од тих моторошних слів самотності й розпуки.
У коридорі я постояв, дихаючи повітрям цього дому й намагаючись угадати, скільки разів протягом останнього місяця тут стояв хтось інший, у кого під шкірою обличчя прозирав вискалений череп.
Мене поривало обернутись і щосили гукнути нагору, так щоб аж задеренчали порожні пташині клітки:
"Якщо він прийде знову, покличте мене!"
Та як? Я побачив у кутку порожню поличку, де колись був телефон, а під нею телефонний довідник за 1933 рік.
То хай закричить у вікно!
Але хто почує її голос, схожий на скрегіт ключа в заіржавілому замку?
Я сам прийду й чатуватиму під дверима, подумав я.
Чому?
Тому що ота видобута з дна річки мумія, ота напівжива жінка на схилі віку, яка лежить нагорі сповита в поховальний саван, з надією чекає холодного подмуху вітру, що шугне сходами й залетить до неї в кімнату.
Треба позамикати всі двері, подумав я.
Та коли спробував причинити надвірні двері, вони не подалися.
І я почув шепіт холодного вітру, що залітав до будинку.
Я мчав до поліційного відділка, але на півдорозі сповільнив біг і зупинився. Тому що позаду, біля самих моїх вух, зашурхотіли сухими крильцями мертві канарки.
Вони просилися на волю. Тільки я міг визволити їх.
А ще тому, що я відчув, як тихі води Нілу здіймаються над намулом, загрожуючи захлюпнути й змити стародавню Нікотріс, двотисячорічну фараонову дочку.
Тільки я міг зупинити каламутний Ніл, не дати йому підхопити царівну й понести її геть, до мулистого гирла.
І я подався до свого "Ундервуда".
Я описав і визволив птахів. Я описав і визволив висхлу стару мумію.
Почуваючи себе винним, але щасливим, щасливим, але винним, я виймав з машинки аркуші й один по одному складав до своєї схожої на пташину клітку й на мулисте річкове дно романної скриньки, де вони співали, тільки коли прочитаєш надруковані на них слова, і шепотіли, коли їх перегортаєш.
І тоді, сповнений спасенної радості, я вийшов з дому.
Я рушив до поліційного відділка, аж роздимаючись від грандіозних фантазій, маячних ідей, неймовірних доказів, можливих припущень і очевидних розв'язань.