Діставшись туди, я почував себе неперевершеним акробатом, що виконує свій номер на найвищій трапеції, спущеній з найбільшої повітряної кулі.
Я й гадки не мав, що детектив-лейтенант Елмо Крамлі озброєний довгими шпильками й пневматичною рушницею.
Коли я з'явився біля поліційного відділка, він саме виходив з надвірних дверей. Мабуть, щось у моєму обличчі підказало йому, що я ось-ось вибухну й геть завалю його своїми припущеннями, здогадами, умовиводами й доказами. Отож він квапливо провів рукою по обличчю, рвучко відступив був до дверей, а потім обережно рушив уперед, так наче наближався до міни.
– А ви що тут робите?
– Хіба не належить громадянинові з'явитися до поліції, якщо він може розкрити вбивство?
– Де ви бачите ті вбивства? – Крамлі роззирнувся навколо й, певне ж, не побачив жодного. – Що ще?
– Ви не хочете вислухати, що я маю сказати?
– Я вже чув усе те сто разів. – Крамлі пройшов повз мене, простуючи до своєї машини, що стояла біля тротуару. – Щоразу, як хтось у Венеції помирає від серцевого нападу чи вбивається, наступивши на розв'язаний шнурок власного черевика, другого ж дня до відділка з'являється якийсь розумник і починає доводити мені, що ховається за тим інфарктом чи розв'язаним шнурком. От і у вас на обличчі такий самий інфарктно-шнурковий вираз, а я цілу ніч не спав.
Він попростував далі, і я бігцем пустився за ним, бо Крамлі явно наслідував Гаррі Трумена й робив сто двадцять кроків на хвилину.
Він почув, що я його наздоганяю, і кинув через плече:
– Ось що я вам скажу, недорослий Хемінгуею…
– То ви знаєте, з чого я живу?
– Кожен у Венеції про це знає. Щоразу, як у вас з'являється оповіданнячко в "Десятицентовому детективі" чи "Детективі Флінна", ціле місто чує, як ви горлаєте біля газетної полиці у винній крамничці, показуючи на ті журнали.
– О-о… – мовив я, тимчасом як із моєї повітряної кулі виходили останні рештки гарячого повітря. Опинившись на землі, я став з другого боку машини Крамлі, кусаючи нижню губу.
Крамлі побачив це і пройнявся батьківським жалем.
– Господи боже мій, – зітхнув він.
– Що?
– Ви знаєте, чого я найдужче не можу терпіти в детективах-аматорах? – запитав Крамлі.
– Я не детектив-аматор, а письменник-професіонал, що має особливий орган чуття, як ото вусики в польового коника.
– То ви польовий коник, що навчився друкувати на машинці, – зауважив Крамлі й зачекав, поки я впаду мертвий. – А якби ви поникали по Венеції, та посиділи в моєму кабінеті, та повчащали до моргу стільки років, скільки я, то знали б, що кожен зайшлий волоцюга й кожен вуличний п'яничка так напханий усякими теоріями, доказами й відкриттями, що їх вистачило б, аби скласти ще одну Біблію чи пустити на дно недільний прогулянковий пароплав із церковною паствою. Як послухати базікання першого-ліпшого мандрівного проповідника, що втрапив за грати, то половина світу має бути під підозрою, третина під арештом, а решту слід засудити й повісити. Отож чого б я мав слухати якогось молодого перодряпа, який ще навіть і не почав увіходити в історію літератури… – Він знову почекав, а я мало не впав. – …і який, тільки того й побачивши, що випадкового потопельника в лев'ячій клітці, гадає, ніби натрапив на Злочин і Кару, й уявляє себе нащадком Раскольникова. Я закінчив. Я слухаю вас.
– Ви знаєте Раскольникова? – вражено запитав я.
– Чи не до того, як ви народились. Але цим ситий не будеш. Викладайте свої докази.
– Я письменник і розуміюся на людських почуттях краще, ніж ви.
– Дурниці. А я детектив і краще, ніж ви, розуміюся на фактах. Ви не боїтеся, що реальний факт зажене вас на слизьке?
– Я…
– Скажіть мені ось що, хлопче. Ви в своєму житті що-небудь звідали?
– Що-небудь?
– Еге ж. Я маю на думці будь-що. Велике, не дуже велике, мале. Будь-що. Як от хвороба, акт насильства, смерть, війна, революція, вбивство.
– Мої батько й мати померли…
– Своєю смертю?
– Так. А ще мого дядька вбили грабіжники…
– Ви бачили, як його вбили?
– Ні, але…
– Те, чого не бачили, до уваги не береться. Я хочу знати, чи ви натрапляли досі на щось таке, як людина в лев'ячій клітці?
– Ні, – відповів я нарешті.
– Ну от, про це ж я й кажу. Ви й досі під враженням. Ви не знаєте, що таке життя. А я народився й виріс у моргу. Для вас це перший реальний дотик до мармурового, столу. То краще б вам заспокоїтись і йти собі. – Він збагнув, що й сам надто підвищив голос, отож похитав головою і сказав: – А втім, краще мені заспокоїтись і поїхати.
Що він і зробив. Відчинив дверцята машини, скочив за кермо, і, перш ніж я встиг знов наповнити свою повітряну кулю, за ним і слід прохолов.
Бурмочучи прокльони, я грюкнув за собою дверима телефонної будки, вкинув у проріз десятицентовик і подзвонив у Лос-Анджелес, до якого від Венеції п'ять миль. Коли на другому кінці дроту хтось зняв трубку, я почув, як по радіо звучить весела распа,[4] як грюкнули двері, зашуміла спущена в туалеті вода, але, чекаючи відповіді, відчував я і сонце, що було так мені потрібне.
Нарешті жінка, яка мешкала на розі Темпл і Фігероа, знервовано піднесла трубку до вуха, прокашлялась і запитала:
– Que?[5]
– Місіс Гутіерес!.. – заволав я. Тоді спинився й почав спочатку: – Місіс Гутіерес, це я, Шалапут.
– А-а! – зітхнула вона, а потім засміялася. – Si, si![6] Хочете поговорити з Фанні?
– Та ні, переказати всього кілька слів. Ви погукаєте до неї наниз, місіс Гутіерес? Зробіть ласку.
– Погукаю.
Я чув, як вона йде. Чув, як хитнувся ветхий, розшарпаний багатоквартирний будинок. Колись на його покрівлю сяде ворона, і вся та споруда завалиться. Чув, як дріботить за хазяйкою по лінолеуму куций, схожий на великого джмеля й гавкітливий чіхуахуа.[7]
Потім почув, як відчинилися двері, як місіс Гутіерес вийшла на балкон третього поверху і, перехилившись через балюстраду, загукала в сонячний простір на другий поверх:
– Гей, Фанні! Гей! Шалапут дзвонить!
Я закричав у трубку:
– Скажіть їй, що мені потрібно до неї приїхати!
Місіс Гутіерес чекала. Я почув, як зарипіли мостини балкона на другому поверсі, так ніби якийсь огрядний капітан викотився на свій місток оглянути навколишній світ.
– Гей, Фанні, він хоче приїхати!