Доктор Рудольф швидко повертається до телефону й простягає руку. Але тут же спиняє себе: ні, телефоном не можна, хто знає, хто слухатиме розмову.
Доктор Рудольф хапає чистий аркушик паперу й гарячкове пише:
"Дорогий Максе! Як тільки одержиш цього листа, зараз же зателефонуй мені або мамі. Коли ж зі мною що-!небудь трапиться, то прийди за допомогою мами до моєї лабораторії. Там у моєму льоху ти знайдеш валізку. В ній є рукопис. З нього ти довідаєшся про все, що треба. Збережи все, що у валізці, поки я попрохаю вернути. Коли ж я помру, то лишаю тобі заповіт: провадити далі моє діло, велике значення якого, я певен, ти сам із рукопису зрозумієш. На жаль, більше нічого не можу написати. Будь веселий, бадьорий і здоровий. Обнімаю.
Твій Рудольф
P. S. Помсти не треба. Найкращою помстою буде перемога моєї Машини".
Конверта заліплено, адресу написано. Тепер тільки на хвилину вийти з лабораторії на вулицю. На одну хвилину. Він же не давав слова, що ні на хвилину не вийде? їй треба, щоб він не втік. Він не втече, але на хвилину має право вийти.
І каштани, і кущі відцвілого бузку, і ввесь сад напружено слідкують за розпатланою людиною, що навшпиньках, кутиль-гаючи в тьмі, тихо прокрадається алеєю до хвіртки в мурі. Зорі з неба хитро й хижо кліпають очима, скоса поглядаючи в бік графського будинку. Темно у всіх його вікнах, тільки троє з них світяться червоним світлом, наче три квадратові блі щачки.
А коли нарешті тихо зачиняються двері за розпатланою людиною, в руках якої вже нема білого конверта, і каштани, і весь сад, і зорі з полегшенням зітхають, і скоса, хитро поглядають на три червоні блищачки.
Доктор Рудольф одшморгуе портьєри на вікні — тепер, будь ласка, заглядайте, слідкуйте, нишпорте, скільки хочете. Він бере книжку в руки й сідає в фотель близько лампи Метелики тріпотять лахматими крильцями, обліплюючи лампу, домагаючись своєї смерті.
Темно-сірі похмуреиі очі уважно ходять од краю до краю рядків, доходять до низу сторінки, вертаються вгору, знову ходять по рядках і раптом застигають, тьмяно-скляні, невидющі.
Каштани стиха, обережно шепочуться. Ніч, закутавшись у темно синю кирею, з сумною посмішкою зітхає, зазираючи разом у лабораторію і в три червоні простокутники їй видно: в червоному салоні біля вікна у глибокому фотелі сидить із книжкою в руках молода дівчина в короні червоного волосся. Зелені похмурені очі уважно ходять по рядках од краю до краю, спускаються аж до низу сторінки й раптом підводяться. Підводяться і, чекаючи, пильно вдивляються в сад— ні, лежить на каштанах біло-синє сяйво, лежить уперто, рівно, непорушне. Дівчина нетерпляче підводиться, ходить із кутка в куток, тісно стуливши уста, і знову дивиться в сад! світиться в лабораторії.
Ах, та чого ж він не тікає нарешті? Чого ж дожидається там із своєю проклятою Машиною? Невже оте дурне дане слово?
Чоловік у лабораторії кладе книжку на стіл і нетерпляче підводиться. Чуйно, стиха шепочуться каштани, м'яко шарудить темно-синя кирея ночі Ах, та чого ж вони нарешті не йдуть? Чого їм іще треба?!
Тужно й самотньо годинник на церкві вибиває першу годину. Гомін міста стає глухіший, як гуркіт поїзда, що віддаляється.
Дівчина в червоному салоні, наважившись, підходить до телефону.
Невже втік? Невже посмів зламати слово?! Телефон не відповідає. Ах, він же вилучив його. Тоді дівчина рішуче бере чорне мережане манто, накидає на плечі і, чуйно прислухаючись, навшпиньках прокрадається в сад.
Ніч зітхає їй видно:: у вулиці-колодязі по вузенькій кімнатці, де міхурами понапухали вогкуваті стіни, гарячкове бігає чоловік од стіни до стіни. Так бігають ті людські ыстоти, яких їм подібні замикають у клітки з гратами. Час від часу він лапає телефонну рурку, натискує на гудзика й диктує автоматичну телефонограму?
"Руді, ради бога, моментально зателефонуй мені, як прийдеш додому. Я телефоную тобі весь вечір і всю ніч — і ніякої відповіді. Дуже, надзвичайно, смертельна важна справа!!"
Ніч посміхається темно-синіми устами: Руді стоїть біля телефону й тьмяно скляними, застиглими, невидющими очима дивиться в сад Раптом Руді сильно стріпує головою, силкуючись скинути налиплий жах, і нетерпляче йде до дверей. Він стоїть на порозі й пильно, жадно дірявить очима темну теплу кирею. Тихо. Несміло перешіптуються кущі бузку, вітер пухнатою свіжою лапкою майже по гарячому лиці; сумирно-тужно кліпають блакитно-зеленкуватими очима далекі зорі.
Тш! Обережний скрегіт піску під ногами Ага, нарешті!
Розпатланий чоловік випростовується, швидко, сильно загрібає волосся на потилицю й розпинає себе на чотирикутнику дверей, уп'явшись руками в одвірки: тільки через його труп вони пройдуть усередину.
Самотній, легкий рип піску. Такий самотній, обережний і легенький Хто то може бути?
На освітленій лисині алеї з'являється чорна струнка постать.
Вона зупиняється й обережно задирає голову, силкуючись зазирнути у вікно Не видно їй. Ні, і звідти не видно! Хе!
— Вибачте, принцесо, я тут, я дотримую слова, ви можете не турбуватись.
Чорна струнка постать помітно здригається, шпарко повертає білу пляму лиця на голос, якийсь мент стоїть непорушне, от-от щось скаже, крикне, і, не сказавши нічого, рівно, гордо повернувшись, зникає за тими кущами, з-за яких вийшла.
І знову дівчина з короною червоного волосся сидить у фотелі біля вікна, похмуреними, зеленими очима водя-чи по рядках розкритої книжки. Час од часу вона вперто дивиться в сад: ще світиться, він саме збирався тікати, вона перебила Але він утече: страх смерті дужчий за слово честі сина льокая. Він утече!
І знову доктор Рудольф уважними невидющими очима во дить од краю до краю рядків і нашорошено кожним волоском ловить звуки ночі: вони зараз прийдуть, вона перевірила — і вони прийдуть.
"Руді! Де ж ти?! Благаю, моментально телефонуй Я всю ніч сидітиму біля телефону Чуєш?!"
А внизу під покоями графів у маленькій льокайській кімнатці на гарячій подушці лежить золотисто-кучерява голова з розплющеними, безсонними, палаючими очима дивиться в тьму.
Ніч багато ще іншого бачить. Точаться з кам'яних скринь під її темні!крила мільйони розплющених і заплющених страждаючих очей. І від них блідне й сірів темне лице ночі.