***
Софі вражено зупиняється серед червоного салону з тацею з руках: у фотелі, притулившись чолом до його спинки, спить її срітлість принцеса. Долі, як кітна з випнутою спиною, розкарячилась книжка. Всі лампи горять, і червоне світло їх таке хиряве, худосочне. В розчинені вікна буйно, розгонисте, тріумфуючи котяться золотисті сонячні хвилі, джерготіння горобців, гуркіт вулиці.
Червона голова ворушиться й раптово скидується догори. Що таке? Що сталось? Де вона?
Софі злякано ставить каву на стіл біля канапи. Вже дев'ята година. Граф Адольф Елленберг із своїми секретарями дожидаються вже з півгодини внизу, прохаючи обіцяної їм аудієнцїї. Коли її світлість дозволять...
Її світлість раптом боляче зморщує брови й для чогось ридко дивиться в сад. Там нічого особливого немає. Дідусь Йоганн, підперезаний зеленим фартухом, стриже машинкою траву і з кимсь мирно перебалакує, повертаючи голову назад.
Принцеса помалу відходить од вікна й зупиняється коло столу, задумливо обводячи пучкою круг шапочки чайника. Стоїть і водить, стоїть і водить.
Софі теж стоїть і трявожно, з острахом блукає очима навкруги. Водіння іпучкою по чайнику так стомлює її світлість, що вона безсило пускає іруку вздовж тіла й стоїть зовсім ве-порушно. Стоїть і Софі, не сміючи рухнутись і лякаючись щораз більше та більше.
Принцеса раптом глибоко втягає в себе повітря, із шумом рішуче видихає його й підводить голову. Яке жорстке, сухе, колюче лице!
— Скажіть графові Адольфові Елленбергові, що я приняти його не можу, я ще в ліжку. Але я даю... свою згоду. Чуєте? Даю згоду. Ідіть. До мене не приходити, поки не покличу.
— Слухаю, ваша світлосте.
Принцеса Еліза зашморгує портьєри одного вікна й сідає біля нього в той самий фотель. Одкинувши голову на спинку, вона сидить без руху. Сонячне світло, прориваючи червону тканину, гріє червоним тьмяним одсвітом тугу точеяу шию й дужку кістяного чіткого овалу. Раптом голова швидко відривається від фотеля й нахиляється до щілини портьєри. Внизу алеєю йде троє чоловічих фігур із оголеними шиями в мережаних жабо. Одна з жіночим м'яким задом і ласкаво витягненою наперед головою йде попереду, кругло потираючи руки.
Принцеса гидливо заплющує очі й знову відкидає голову назад.
***
А три постаті прямують просто до лабораторії. Двері замкнені, але вікно широко розчинене. Дзвінок весело, поспішно дзюрчить у передпокої.
Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелі біля столу. Лампа блідо, майже непомітно горить серед щедрого, буйного світла сонця, що широко б'є скісними про мснями в інший бік, ніж учора увечері. Раптом скудовчена голова швидко підводиться, озирається, шукає, згадує, скидується.
Знову весело, настійно й довго дріботить дзвінок.
Доктор Рудольф нашвидку зачісує пальцями волосся, тре долонями лице і, провалюючись однією ногою в підлогу, біжить до сіней.
— РудІ, дорогий, вибачте, ви, певно, працюєте? Ми перебили вам роботу? Ради бога, простіть. Дозвольте вам представити моїх секретарів. Ми за вами, дорогий професоре. За вами. Ваше геніальне відкриття зробило такий надзвичайний ефект, що мені дано наказ моментально скликати наукову комісію й представити їй вашу працю, дорогий Руді. Комісія представників уряду й науки вже чекає на вас.
Граф Адольф ніжно веде "професора" під руку до лабораторії, любовно заглядаючи йому в очі, сяючи захопленням і нетерплячкою.
Доктор Рудольф слухняно шкандибає поруч і часом скоса швидко зиркає на зазираюче до нього погнуте лице з синюва то сірими невеличкими очима в жовтих віях.
Вони чи не вони?
Еге ж, еге, чекає комісія, хвилюється. А чого це й досі в до рогого Руді світиться лампа? Для якогось експерименту? Ні? Ллє що таке з Руді? Чого такий... не радісний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь неприємне виявилось у винаході?
Руді раптом повертається всім лицем до графа Адольфа й чудно, пильно вдивляється в нього, а на волосинках у куточках розтягається хитра посмішка.
— Що, Руді? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь? Цілком щире здивування, цілком правдиве занепокоєння.
Вони чи не вони? Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрібає волосся й мовчки дивиться в підлогу.
— Я трохи стомлений. Всю ніч працював. Ну, нічого. Так треба їхати? Га? Зараз?
— Любий Руді, коли ви стомлені або вам не хочеться, то можна й підождати Ради бога, ве насилуйте себе! Ви тільки скажіть, а все останнє буде по глаголу вашому, їхати — так поїдемо. Не їхати — ми моментально зникаємо з ваших очей, а комісію призначимо на той час, який ви визначите.
Руді уважно слухає. Секретарі поштиво стоять осторонь і з побожністю посміхаються до великого вченого.
Вони чи не вони?
— Ну що ж, можна й їхати. От тільки?.. Я вчора обіцяв принцесі сьогодні вранці продемонструвати їй іще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно...
— О, її світлість, напевне, не буде на вас у претензії. Доктор Рудольф живо повертається до графа Адольфа.
— Ви так гадаєте?
— Я не сумніваюсь, її світлість так учора була захоплена цим великим одкриттям, і вона так глибоко шанує науку, що...
— Ага... Ну, так.. Хм!.. Ну, а я таки спитаю її дозволу.
— О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите мені за вас спитати?
— Ні, дякую, я сам.
Граф Адольф злегка вклоняється й відступає трохи набік, а доктор Рудольф задумливо, повільно бере телефонний апарат у руки. Німа порожнеча. В чому річ? Ах, так, апарат вилучений.
— Гальо!
Екран запнутий, голос чийсь чужий.
— Я хотів би говорити з її світлістю.
— Я вас слухаю.
— Тут доктор Штор. Вчора я обіцяв вашій світлості сьогодні вранці продемонструвати свій винахід. Але граф Адольф просить мене негайно поїхати з ним для демонстрації Машини перед урядовою комісією. Я прошу дозволу у вашої світлості відсунути нашу демонстрацію.
В рурці телефону напружена, дихаюча тиша.
— Ви чуєте мене, ваша світлосте?
— Так, я чую...
І знову мовчання, живе й трудне.
— Отже, дозволяєте, ваша світлосте?
І раптом сильно, голосно, металічне б'є у вухо:
— Дозволяю!
Клацає апарат, і настає мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою огидою вдарила цим словом Значить, це — не вони? Значить, може, ці рятують, перебивають чийсь інший план? Бо чого ж із так лютою нехіттю крикнула вона цей доз віл, так довго вагавшись?