На імпровізованій сцені біля головного павільйону я й загледів Гоголя — проїжджаючи у бричці, запряженій парою баских коней, він вітав гостей.
— Але ж то очевидно був артист?
— Саме так, артист! Загримований під сорочинця. Плюс ще й схожий на нього. Артист, який грав роль Гоголя, був у плащі з пелериною, в шляпі, ніс гоголівський, довге волосся — все чин-чином. Він проїжджав возом, у якому крім нього сиділи ще Солоха з Червевиком і вітав гостей!
Ось тут і сталося. Ніби нізвідки підходить до гурту чоловік і питає:
— А що тут діється, панове?
— Не заважай, — одмахнулися від нього. — Гоголь виступає.
— Який Гоголь? — питається той.
— Микола Васильович, який же ще. Він у нас один…
Оглянулись, аж то… Гоголь стоїть.
— Що ви кажете? — ахнуло поважне товариство за столом (а один з добродіїв для чогось зняв з власної голови лискучий котелок, ще для чогось повертів його в руках і, навіть, понюхав, а тоді знову надів на голову й перехрестився).
— Не може цього бути?!
— Ось так і я тоді подумав, — розповідав далі добродій. — Всі розгубилися. І було від чого. Один Гоголь з воза виступає, мовби як офіційний, а другий під ялиною біля натовпу стоїть — теж у шляпі, плащі з пелериною, довгий ніс, довге волосся… Гоголь Гоголем!
— І на якого він Гоголя схожий?
— Та на справжнього.
— Свят, свят, — хтось. — Та це ж… сатана. В образі Миколи Васильовича. Не інакше, як сам Басаврюк!
Що тут зчинилося в "Експоцентрі України"! Шум, гамір, метушня! А той, другий Гоголь, що на справжнього похожий і який біля люду стояв, похитав головою так і гірко каже:
— Що ж це, панове, я у вас, виявляється, вже під вареники та млинці йду? Під шаровари та іншу бутафорію?..
Сказав і щез. Як ніби випарувався в повітрі. Був і немає. А у вухах все ще лунає: "Що ж це, панове, виявляється, я у вас під вареники та млинці йду? Під шаровари та іншу бутафорію?"
Стали сперечатися люди. Одні й справді вірили, що було двоє Гоголів, другі скептично казали, що то всім, мовляв, привидилось і вчулося, мана, мовляв, їм наслана, бо де ж це видано, аби з’явилися два Гоголі й обидва Миколи Васильовичі, адже Гоголь Микола Васильович у нас споконвіку був один. І буде один до скону віку.
— В цьому, панове, і штука! — вигукнув той добродій, який для чогось знімав з власної голови котелок, вертів його і, навіть, понюхав. — Справжня штукерія!
І всі за столом погодились: так, так, це не просто штука, а — штукерія, що її треба негайно занести до анналів їхньої Асамблеї і протестувати перед владою та громадськими організаціями аби вдруге Гоголя Миколу Васильовича не подавали на ярмарку разом із варениками з сиром. Колись Некрасов писав, що, мовляв, настануть такі часи, коли мужик з ярмарку додому понесе Гоголя (правда, разом з Бєлінським), а тепер ті часи й настали. Тільки щось навпаки вийшло: Гоголя стали нести на ярмарок — для чого б то?
ГЛАВА П’ЯТА
Асамблея шанувальників Гоголя із фан-клубу його імені тривала. Принаймні трансляція її на екран-стіну в тій дивній зальці, того дивного, майже зруйнованого будинку. Я так і не міг збагнути: де ж вона насправді відбувається? Чи де відбулася і де її засідання знято на плівку? А втім, підпілля є підпілля і воно зайвих розпитувань не любить. Може тому члени фан-клубу остерігалися, що хоч червоного монстра вже й не було, але його божки й керманичі всіх рівнів і рангів, перефарбувавшись під інші кольори й похапавши інші прапори, перейшовши під інші гасла, все ще залишалися при владі, тільки під личиною демократів.
Ще з виступу Магістра на тій підпільній Асамблеї фан-клубу "Микола Гоголь":
— Навіть нова влада (якщо вона справді нова, в чому я глибоко сумніваюсь, адже в Україні — щоправда, це вже інша тема, — не зовсім українська, м’яко кажучи, влада) все ще позирає на нас скрива, як на якихось збоченців, яких треба негайно похапати, аби не ввергнути Україну в нове середньовіччя! Ось чому ми й тепер змушені утримуватись від афішування своєї роботи. Як і взагалі — свого існування. Ні, ні, та й відчуваємо потилицями стримано-сторожкий подих спеців охоронних систем держави, які, як нам здається, вже йдуть по наших слідах. Ми навіть вловлюємо їхній казенний запах, як буцімто вони вже знаходяться за нашими спинами!
І в ту мить мені теж раптово здалося — потилицею відчув, шкірою, усім своїм єством, — що за спиною в мене хтось стоїть. Чи не Басаврюк бува? Всюдисущий і, звичайно ж, невмирущий гоголівський Басаврюк! Мені, як і гоголівській героїні, тітці покійного діда, зненацька здалося, що хтось небезпечний "стукає у дах і шкребеться у стіну", і від того відчуття, що хтось ще й напружено-стримано дихає за моєю спиною, наче готується до стрибка, випускаючи пазурі — чи встигну його випередити? — стало по-справжньому моторошно. "Ось повернуся, — подумав я і не повернувся, — і побачу позад себе лихого Басаврюка, в чиєму-небудь образі й подобії… Мо й свині…"
Відчуття було таким реальним, що я, зібравшись нарешті з духом, рвучко схопився й оглянувся — позад мене і справді стояв… Ні, ні, не Басаврюк в личині свині чи й у своїй справжній подобі рогатого дідька, а цілком приємної зовнішності чоловік. Не старий і не молодий (хіба клятий Басаврюк не здатен з’являтися в образі приємної зовнішності чоловіка?), підтягнений, сухопарий, з виправкою військовика, в сталево-сірому плащі, схожому на не модний нині і вже призабутий макінтош і в такого ж кольору капелюсі з великими крисами.
"Басаврюк… — закалаталося моє бідне серденько. — В людській подобі…"
— Спокійно, — пролунала команда. — Сидіти на місці!
Я механічно сів. Власне, впав у фотель, що тепер уже не видавався мені зручним як раніше і затишним.
"Таки Басаврюк… — подумалось мені. — Ач в якій личині з’явився! Але що йому од мене треба? І як він проник у зачинену кімнату? Хіба через стіну… Хоча… для нечистої сили це не складає труднощів".
Тим часом незнайомець дістав вузький продовгуватий предмет з кнопками, схожий на переносний пульт управління телевізором, навів його на двері, легким рухом довгого тонкого пальця натис одну з кнопок. Двері одразу ж розчинилися, наче хто їх рвонув на себе і до кімнати зайшли — швидше вбігли — двоє таких же басаврюків, як і той, що стояв біля мене — в одинакових сірих одностроях і в таких же капелюхах, наче брати-близнюки.