— Хелло... Не бойся мене,— м'яко і якось журливо промовив негр.
Це остаточно підкупило хлоп'ят. Вони зайшли в парк.
Опинившись біля фонтана, пили вже ту воду, пили, аж стогнали, аби тільки довести кухареві, що їх справді потягла сюди не пуста цікавість, а невтоленна жага.
За втамуванням цієї жаги і застав їх тут старший садівник ботанічного парку. Сухорлявий, енергійний, в сандалях на босу ногу, в легкій парусиновій тужурці, він підійшов до гурту швидко, майже нечутно, так, що хлопці побачили його, коли він зупинився вже біля них, здоровкаючись із негром. Валерик чомусь одразу вирішив, що це Мурашко. Очі повні темного гарячого блиску, обличчя смагляво-бліде, суворе, тонкі вуста стиснуті, майже прикушені. На голові — гривкою набік — купа чуба кучерявого, темного, ледь торкнутого сивизною...
— Гнізда руйнувати прийшли? — запитав садівник, пильно дивлячись на хлопців. Говорив він баском, дивився серйозно, але вуса його, чорні, з позолотинкою, якось так лежали, що надавали всьому обличчю — тонкому, інтелігентному — усміхненого виразу.
— Ні, ми гнізд не руйнуємо,— поспішив запевнити Данько, відступаючи за негра.
— Не руйнуєте! Гм... А даремно. Хлопці насторожились: що він говорить?
— Руйнуйте, але тільки грачині,— попередив садівник.— Інших — боронь боже, а сорок та граків ганяйте. Скільки гілок обламали на гнізда, яйця корисних птахів п'ють... Та вл, здається, свіжаки тут, не брали ще участі в наших грачиних війнах?
— З Каховки ми,— схвильовано промовив Валерик.— А ви... Мурашко?
— Він самий... Мурашко Іван Тимофійович, власною персоною.
— Вам Баклагов кланятись велів...
— А, Дмитро Никифорович! Ти що, знаєш його?.. Спасибі.— Мурашко відразу наче пом'якшав, посвітлішав.— Як же він там на своїй арені?
— Та нічого... Так собі... Кошики в'яже.
— Кошики,— замислився Мурашко і потім, звертаючись до негра, пояснив: — Це друг у мене є в Каховці... Золотий чоловік, Яшко! Гне його життя, крутить-викручу є, а зламати не може... Одні шелюги занесе йому піском, а він обтруситься, побурчить, дивись — інші вже насаджує...
Данько жадібно розглядався навколо. Ліс! Тільки й того, що нема ні байраків, ні бурелому та грибів... Стежки та стежини, природні, як у справжньому лісі, затінені зверху густим гіллям, розбіглися кудись у глиб парку, надаючи йому ще більшої таємничості. Куди вони ведуть, до яких нових див їх протоптано?
Яшка-негр незабаром, весело помахавши хлопцям на прощання своїм кухарським ковпаком, подався, насвистуючи, понад оградою в бік панських хоромів, а Мурашко, присівши навпочіпки біля водорозподільника, взявся уважно розглядати якісь лінійки, що стриміли в воді.
— Ні, ви вже свою порцію одержали,— заговорив він,— тепер напоїмо інших... їм теж хочеться.
І, засукавши рукава, садівник став витягувати каміння з одної канавки, яка була досі перекритою, і загачувати ним іншу, в яку потоком ішла вода.
Данька аж розсмішило, що садівник з серйозним виглядом будує якісь іграшкові гребельки, достоту, як дітлашня в Криничках після дощу.
— Для чого то він? — пошепки запитав Данько товариша.
Валерик, який дещо розумівся на іригації, став півголосом пояснювати веселому полтавцеві, в чім тут річ.
— Хоче перевести воду з одної ділянки парку на іншу... Бачиш — там гатить, а туди спрямовує...
— О, ти одразу впізнав у мені стрілочника,— зачувши розмову, весело глянув через плече на Валерика Мурашко.— Переведу на лісостеп та на розсадник... Там у мене все аж кричить зараз — води.
Обома руками, по-робочому, він бабрався у намулі, як у тісті. Хлопці взялися йому допомагати. Працювали охоче, дружно, наче бавилися.
— В земській вчився? — кивнув Мурашко через деякий час на Валерикову кокарду.— Вигнали? За що ж вони тебе?
Валерик не став критися перед ним, розповів усю правду.
— Так... Мітингуй, значить, усе життя,— пробурмотів Мурашко, у співчутливій задумі вислухавши хлопця.— Це тепер модно. А на кого ж вони там надії свої покладають? На своєкоштних? На управительських синків?
Вода незабаром ринула в новий арик, що був досі сухим. З милозвучним вуркотінням помчала далі й далі понад стежкою, поспішаючи в тіняві хащі зелених Мурашкових володінь. Вдоволений наслідками роботи, садівник стежив з хлоп'ятами за нестримним бігом води.
— А що горить без полум'я, а що біжить без повода? — загадав Данько загадку Валерикові,
— В нас вода тут на поводку бігає,— посміхнувся Мурашко.— Біжить не куди захоче, а куди аричок її поведе...
— Ловко придумано,— похвалив Данько.— Але невже отакого рівчака вистачить, щоб весь ліс оцей напоїти?
— Дивно, правда? Маленька якась канавка, курка її переступить, а яку силу несе в собі!.. Десятки тисяч відер одержує парк за добу з отаких струмочків... Ось водонапірна башта над вами, хлоп'ята... Це серце нашого парку, а жили його — арики, весь парк перетканий ними... Пульсують день і ніч, розносять в різних напрямках справді життєдайну вологу... Перестане битися водокачка — і все тут замре, усе погорить...
— Якби по всьому степу розставити отакі башти та водокачки,— замріявся агрономчук.— Тоді й посуха не страшна...
— Водокачки по степу? — пильно подивився на хлопця Мурашко.— Ой, мабуть, штанів не вистачить. Іншого виходу треба шукати.
Ударив гонг, ошелешивши хлоп'ят своїм мідним погрозливим гуком. Кликав на роботу! Одразу війнуло на них важким сірчаним духом сараїв, замекали, мов недорізані, вівці, виринув перед очима плюгавий Фидрик-наглядач з олівцем за вухом...
— Нам пора йти,— промовив Валерик зніяковіло.
— Стривайте... Та ви де працюєте?
— Ми в сараях,— бадьоро сказав Данько.— Я, правда, з понеділка їду вже гарбичем у степ до отари, мене атагас Мануйло бере, а йому,— кивнув Данько на Валерика,— ще в сараях доведеться тягти лямку.