— Що ж ви там робите? — запитав Мурашко.
— Вовну перебираємо,— почервонів чомусь Валерик.
— Ми бастували сьогодні,— засміявся Данько.— Бо там одне дівча зомліло було!..
— Зомліло?
— Новеньке... З незвички вчаділо від сірки.
— Ах, нелюди,— вирвалось у Мурашка з самих грудей.— Я знаю ті сараї... Там не те, що дівча, там у спеку й дорослий очманіє.
— Обіцяють з неділі десь на інші робот? розтикати...
— Обіцянками годують,— задумався Мурашко.— Так от що, хлопці, не йдіть ви більше в оте Дантове пекло...
— Забастовщиками назвуть,— завагався Валерик.
— Хай називають, як хочуть,— спокійно промовив садівник.— Але туди ви більше не підете. На випадок чого, я візьму все це на себе. Ти,— звернувся він до Данька,— вже й так маєш право до понеділка гуляти, а тебе, вовчобілетнику, я візьму сюди, собі на поміч... Згода?
Валерикові навіть вуха спалахнули від щастя.
— Кокарду твою з кіссям та граблями я прийму замість диплома.
Відгув гонг. Кликав, гонив їх до вовни, а вони не пішли. Страшнувато і радісно якось було їм водночас, що чули й не пішли, зосталися собі в саду, де чисте й солодке повітря, де дзюркоче, співає вода, де зелень, як рута.
Блискучий, в плямах сонця Геркулес приязно усміхався зверху до хлопців і, здавалось, ще дужче взявся роздирати пащу своїй металевій гідрі.
— Татку! — задзвеніло раптом десь зовсім близько тоненьким срібним голосочком.
Іван Тимофійович, прояснівши, обернувся на оклик:
— Я тут, донечко... Що тобі?
З-поміж кущів жасмину легко випурхнула дівчинка років десяти. Данько витріщився на неї з щирим зацікавленням. До чого ж ніжне, тендітне створіння! Одразу видно, що виростає при матері: чисте, охайне, вимите, вичесане... З бантиком посеред голови, у витких кучериках до плечей, мов у золотому пшеничному колоссі... Легка була, як скрипочка, і Данько, який любив давати людям прізвиська, мимоволі охрестив її в думці Скрипочкою.
— Ну як тобі не соромно, татку,— сокоріло дівча, видно, з материного голосу.— Знов забув обідати! І оце завжди в нього так,— звернулась дівчинка вже до хлопців, немов доросла.
— Чекай, Світланко, ти спершу познайомся з молодими людьми. Не бійся, не бійся, дай їм руку. Це колеги мої, ми разом тут відводку оце робили.
Першим познайомився Валерик, чемно назвавши себе, а потім труснув дівчинці руку й Данько, який на цей раз чомусь назвав себе Данилом.
— Поведи покажи тепер, хазяйко, парк гостям,— порадив Іван Тимофійович, коли церемонія знайомства була закінчена.— Можете сорок та граків наполохати, хай порозлітаються з половини... А я піду й справді, мабуть, пообідаю... Ти ж, Валерику, виходь післязавтра просто сюди — з управителем я сам домовлюсь.
Молоді люди зостались самі. На деякий час ніяковість скувала обох кавалерів.
— Ви з першої партії, еге ж? — запитало згодом дівча, сміливо оглядаючи хлопців.
— З першої,— відповів Валерик серйозно.
— А я побачила вас, тільки ви зі степу виткнулися... Я люблю виглядати, коли йдуть з Каховки... Виходжу на узлісся і виглядаю. Хочете, підемо на узлісся? Звідти так далеко видно!
Хлопці не заперечували. Данько готовий був зараз іти куди завгодно, аби лише не переступати з ноги на ногу перед оцим тендітним створінням, що виростало, мабуть, на самих бубликах та молоці, не знаючи в житті ніяких злигоднів. Біленьке, злегка пойняте смагою, воно так невимушено розглядало Данька, що йому притьмом відбирало мову. Особливо той бантик, оте вимите золоте волосся!.. Навпроти них Данько мовби освітився сам собі, став почувати всі свої невивідні "курчата" на ногах, і бузинові штани, що збіглися брижами мало не до колін, і відтопірчені, мов грамофонні труби, вуха, що горіли йому зараз як жар...
Рушили кудись стежкою, наче в зелену печеру, і лісове життя знову заполонило Данька. Птаство гомоніло до нього зрозумілою мовою, з-під кущів дерлась назустріч знайома ожина, хапаючи за штани.
В рідну стихію потрапив хлопець — зроду лісовик! Місцями крізь дерева просвічувались веселі сонячні галявини, порослі буйними травами, в яких хотілося покачатись. Світлана незабаром вивела хлопців на одну з таких галявин, простору, мальовничу, як зелене лісове озеро. Сонце на мить засліпило всіх, Данько немов прохмелився одразу від сьогоднішніх лісових чарів. Відчув, що ліс цей зовсім не безкраїй, що він лише чудо якесь, острівець тут, а навкруги — отам уже за поріділими деревами — пашать і пашать на тисячі верст відкриті, нещадні степи, серед яких згоряє десь сестра його Вустя та інші заробітчани...
На галявині буяла блискуча, соковита трава, майже у пояс хлопцям. Розгортаючи руками травостій, Валерик пробував розшукати серед нього знайомі, штудійо-вані в школі степові види. їх майже це було... Зате Данько, пустившись і собі в пошуки, раз у раз натрапляв тут на земляків.
— Заячий ячмінь! — вигукував він із трави.— Лисохвіст, чистотіл!..
— Це трави все лісові,— радісно міркував Валерик над знахідками.— В наших степах таких нема. Бач, що робить ліс! Де сам оселився, там уже й помічників своїх оселив!
— Татко їх підсіває щороку,— пояснила Світлана.— А то ще й вітрами наносить...
— Вітром навряд чи нанесе,— заперечив агрономчук.— Мабуть, разом з саджанцями сюди перемандрували...
— А що це в тебе за кокарда з косою та граблями?— підступила до нього Світлана.— Хіба на косарів де учать? Ану, дай і я побуду в кокарді!
Опинившись "в кокарді", Світлана одразу змінилась, всю її серйозність як вітром змело. Залящала дзвіночком, застрибала в траві, хлюпаючись у ній, наче в воді.
Полегшало одразу хлопцям. Хай уже бавиться тією кокардою, коли не знає, скільки лиха сьорбнув через неї Валерик.
— Скажіть, хто з вас бачив море? — запитала раптом Світлана, дещо вгамувавшись.— Але не Сиваш, бо то не справжнє море, то — Гниле!