Вийшли Толя і Оля з дідусем на високий вал біля госпіталю, звідки відкривається чудовий краєвид на Київ.
Погода була чудесна: сонячно, тихо… Віти на деревах аж позгиналися від снігу, що осів на них… І як сяде на таку гілочку щиглик або чижик, так і посиплеться з дерева сніговий дощ…
І пішли вони поза госпіталем в напрямку до Червоноармійської вулиці.
— А це що будується? — поцікавилася Оля.
— Праворуч, унизу, величезний стадіон.
— А ми були на стадіоні! — підскочили Толя з Олею. — На футболі! З мамами!
— Я знаю, що ви були, — посміхнувся дідусь, — тільки ви заходили з того боку, а тепер ми позаду стадіону. Будується тут готель для спортсменів, різні інші будівлі для спорту… От будете старшенькими, і ви будете тренуватися в цих будинках! Будете спортсменами чи ні?
— Я буду бігуном! — рішуче заявив Толя.
— А я волейболісткою! — сказала Оля.
— Ну, от і добре! Щоб бути сильним, здоровим, спритним, вправним, обов'язково треба бути спортсменом. Ну, ходімте далі…
Наближалися вони до колишньої Лабораторної вулиці.
— От і підходимо ми з вами, — говорить дідусь, — до тих місць, що були дорогі Володимиру Іллічу Леніну, а тепер дорогі кожній радянській людині… Ленін, дітки, завжди пам'ятав про Київ, ніколи він його не забував, як не забував він жодного куточка на землі, де страждали бідні люди, де пани, поміщики та фабриканти знущалися з робітників, приневолювали їх, голодних та вимучених, працювати на себе, щоб самим їм жити в розкошах, їсти, пити та гуляти, нічого не робивши.
Але були часи, коли Київ був для Леніна найріднішим місцем у світі, бо жила тут його мама, Марія Олександрівна, з його братом Дмитром Іллічем та сестрами Анною й Марією Ілліпічними. Було це, дітки, дуже давно, в 1903–1904 роках. Я ще тоді був молодим хлопцем. Родина Леніна брала участь в революційній роботі в Києві, за що царський уряд заарештував був сестер і брата Володимира Ілліча і замкнув у Лук'янівську в'язницю в Києві… Мама, Марія Олександрівна, живши на цій вулиці, допомагала своїм ув'язненим дітям, носила їм у тюрму їжу і підтримувала їхній бойовий дух, їхній бадьорий настрій, бо великої внутрішньої сили, великого серця людина була мама Володимира Ілліча Марія Олександрівна! І я гордий, що мав щастя бачити Марію Олександрівну, як приносив до Анни Іллінічни листа від революційного комітету "Арсеналу"… А ось і цей будинок! Тепер ця вулиця зветься: імені Ульянових, бо справжнє прізвище Володимира Ілліча Леніна було — Ульянов.
Толя з Олею зупинилися перед будинком № 12, де на стіні побачили мармурову дошку, і на ній написано:
У цьому будинку року 1904 мешкала родина В. І. Леніна, А. І., Д. І., та М. І. Ульянови, що брали активну участь у керівництві роботою РСДРП(б) та тримали зв'язки з закордонним більшовицьким центром.
Дідусь стояв, глибоко замислившись.
— Ну, дітки, потомилися, мабуть? Ми з вами сьогодні чималенько пройшлися! Нічого! Додому на таксі поїдемо!
— На таксі! На таксі! — застрибали Толя з Олею. — А саночки як?
— І саночки на таксі поїдуть.
Дідусь покликав таксі, і помчали вони по Червоноармійській, Хрещатиком, повз стадіон "Динамо", понад Дніпром на Печерськ.
— О дідусю! Аскольдова могила! Давайте ще поспускаємося!
— Хай на ту вже, дітки, неділю! Обідати час уже!
ЧУДЕСНІ ПТАШКИ
Петрик жив із своїми батьками на околиці великого міста.
Петриків батько працював ковалем на машинобудівельному заводі, а жили вони всі — Петрик, тато, мама і сестричка Леся — в чотириповерховому кам'яному домі.
Петрику вже йшов восьмий рік, і він ходив у перший клас, а сестричці Лесі минуло тільки п'ять років.
Перед будинком, де жили Петрик і Леся, ріс великий каштан. Щовесни каштан розцвітав ніжнорожевими квітами, і тоді він був схожий на ялинку, яку Петрик і Леся бачили на Новий рік.
Коли навесні розцвітав каштан, Петриків батько говорив:
— Бачили? Вже загорівся наш каштан рожевими свічками. От краса!
Якраз навпроти їхнього будинку стояла стара хатиночка. У тій хатиночці жила старенька бабуся. Нікого з рідних у бабусі не було, а жила вона з того, що одержувала від держави пенсію.
Була в старенької бабусі кізочка Лялька та чорненький песик Якваско.
Кізочку стара бабуся, тільки з'являлася весняна травичка, виводила пасти, а Якваско лежав серед двору, стеріг хату…
Коли бабуся виходила з своєї хатинки козу пасти, дітки завжди привітно віталися з нею:
— Доброго ранку, бабусю!
— Здрастуйте, мої голуб'ятка! — відповідала бабуся. Біля бабусиної хатки був невеличкий город, де росли картопля, цибуля, морква, петрушка, з десяток соняшників, а серед городини цвіли голубі кручені паничі та червоногарячі айстри. І ще росли там дві яблуні, одна антонівка, а друга путивка… Яблуні ті щовесни рясно цвіли ніжним білим цвітом, та яблук на них родило дуже мало, бо листя об'їдала гусінь, а як і достигне якийсь там десяток, — всі вони були червиві… ' Чому?
Та тому, що різні шкідники — плодожерка та золотогузка — звивали собі на яблунях кубельця з яєчками. Навесні з цих яєчок виплоджувалася ненажерлива гусінь, що поїдала яблука. А старенька бабуся не мала сил пооббирати кубельця.
Якось Петрик приніс у хату кілька дощечок та почав ці дощечки стругати.
— Та й що ото ти майструєш? — запитав татко.
— Я, татку, хочу зробити шпаківню! Повісимо шпаківню на каштані, прилетять навесні птахи, оселяться у нас і виведуть діточок… А як шпак, тату, співає, якби ти знав!
Татко посміхнувся.
— Я, Петрику, знаю, як співають шпаки! Вони не лише хороше співають. Шпаки садки наші, наші ліси й поля від шкідників бережуть, від гусені, від сарани, совки… Хочеш, я допоможу тобі шпаківню змайструвати?
Шпаківню було зроблено й повішено на каштані. А на тому каштані, у стовбурі, височенько над землею було невеличке дупло.
Виявила це Леся.
Якось вона дивилася у вікно і побачила, що із каштана вискочила якась невеличка пташка.
— Петрику! Петрику! — закричала Леся. — Дивись, пташка з каштана вистрибнула!
Прибіг Петрик.
— Де?
— Он, бачиш, якась дірочка в капітані! Он там, під нижньою гілкою! Звідти й вистрибнула пташка.
Петрик почав спостерігати.
Справді, через деякий час на гілочку сіла пташка, підстрибнула й пурхнула в дірочку.