— Тьфу, щезай, бідо!
А всіх увага звернена там, до того кута, де сидить старшина громадська, де гомонять голоси, ведуться розмови, виголошувані майже криком, підіймаються кулаки та ригаються лайки й прокляття.
— Цитьте! Цитьте! Війт говорить!
— Що він має говорити? Панський підлизень!
— Не хочемо слухати! Війта не хочемо слухати! Він нас дурить!
— Цитьте-бо! Не можна без того. Най скаже, що має
сказати.
На хвилю втихає. Біля стола метушня. На стіл вискакує підсадкуватий червонолиций чоловік, увесь уже спотілий, розгарячений, і кричить:
— Ідете завтра на панський лан?
— Ні, ні, не йдемо! Най він западеться! Досить ми на нього ходили. Не хочемо! Не хочемо! — заревли нараз усі голоси в коршмі й за коршмою, аж вікна забриніли, і ціла коршма немов затряслася. А деякі голоси ззаду додавали:
— Буком війта! Буком панського підлизу! Най не сміє нам і згадувати про се!
— Буком його! — риплять голоси знадвору. — Тягніть зі стола! Не хочемо слухати.
І сотки рук, судорожно зціпляючись і немов торгаючи здалека війтові поли, простягаються зі стиску догори, бо їм нікуди інде простягнутися. Але війт мов підсадкуватий британ стоїть на своїх лапах; такими криками його не залякаєш.
— Панове громадо! — реве він на все горло, так що заглушує загальний гомін. — Послухайте хвилю. Я ж вам іще нічого не сказав. Ще не знаєте, що хочу сказати.
— Кажи, кажи!
— Пан дає по два сороківці за день орання.
— Нехай давиться ними! Не діжде! Не підемо!
— А по три хочете?
— Не хочемо, не хочемо. І чотири не хочемо про пана.
— Пан казав, що ще нині вночі вишле штафету до ландсдрагонів.
— Най шле й до дідьчої матері! Робити йому не підемо.
— Весна припізнилася. У нього ще й скиби не орано.
— І в нас не орано. Але нема панщини! Нема панщини! Най оре зубами, най дре землю нігтями!
— Панове громадо, завтра, скоро світ, приїдуть ландсдрагони.
— Най їдуть. Ми вже бачили їх. Знаємо їх! — ревла громада.
— І буде те, що торік було.
— Нехай буде. Нехай буде що хоче, а ми добровільно на панські лани не підемо робити.
— Го, го, знаємо, чим то пахне! Зараз пани до цісаря побіжать і скажуть: "Ади, хлопи самі добровільно йдуть до нас на роботу, а ти панщину скасував. Верни панщину, бо ті люди звикли до неї. їм найліпше з нею, а як її скасовано, то вони бунтувалися".
Ті слова вимовив Яць Коваль, ставши на ослоні межи вікнами. Се був знаний уже, а проте влучний аргумент у панщизняних дебатах, які велися отсе вже два роки в Грушатичах. Усі мужики ахнули в один голос:
— А правда! Мере правда! Чуєте, люди? Чуєш, війте? На що нас ведеш? До чого нас намовляєш?
— Але, панове громадо, — кричав війт, — хіба ж я вас веду на панський лан? Хіба вас намовляю на щось лихе? Я ж вас лише запитую. Пан мені казав запитати вас — і питаю. Не хочете — ваша річ. Я ж вас не буду намовляти, та й ви не діти, щоб датися мені на підмову.
— Добре, добре! Так же й говори! — почулися голоси одобрення з тих самих кутів, відки перед хвилею ревли окрики обурення і простягалися руки до шарпання та затиснеш кулаки.
— Та я, того... Я не маю вам що більше говорити, — сказав війт і похилився, щоб злізти зі стола.
— Як то не маєш? — скрикнув Яць Коваль, усе ще стоячи на ослоні. — То ми лиш того зібралися нині?
— Я зробив лиш те, що пан наказав. Маю вашу відповідь і занесу її пану.
— Та, гов-бо, війте, — знов крикнув Яць Коваль, — та чекай! Коли з нами не маєш що говорити, то ми маємо з тобою.
Війт якось ні в тих ні в сих покрутився на столі, обводячи очима громаду, над якою тепер залягла хвилева мовчанка.
— Хто має що мені говорити, най говорить.
— Віддай папери! — загукали голоси.
— Які папери?
— Наші, громадські. Інвентарі, йосифінські інвентарі!
— Я ніяких ваших паперів не маю, — відповів війт якось несміло.
— Як то не маєш? Як то не маєш? А де подів?
— Продав пану наші папери? Наші інвентарі, наші потвердження, наші декрети і привілеї? Говори! Признавайся, бо не вийдеш відси живий! Говори!
Знов почався страшенний репет у коршмі і довкола коршми, і знов затріщала коршма не знати, чи від напору збентеженої юрби, чи від скажених ударів вітру.
— Ви ж мені ніяких паперів не давали, — промовив війт, — то я вам нічого й віддати не можу.
— А певне, бо тебе пан з мандатором вибрав! Ти не наш війт! Ти панщизняний війт! Маєш папери? Віддавай папери і забирайся до тристенного! Не хочемо такого війта! Виберемо собі свого, з власного вибору. Такого, щоб за нами стояв, а не за паном! Злізай! Віддай папери! Папери! Папери!
— Але ж, панове громадо, — ще раз правдався війт, — я ж не знаю, які ваші папери. .
, — А які маєш?
— Та якісь там пан сендзя передав мені два роки тому, ще як панщина була. Та я їм не придивлявся. Дав мені в скриньці — досить важко в руки взяти, — зложив і замкнув при мені, а ключ сховав у себе в шуфляді. А скриньку я взяв до себе і держу досі. А що се за папери, чи ваші, чи панські, я того не знаю. А сендзя заборонив мені остро нікому за них не говорити і нікому їх не показувати.
— Наші вони, наші, наші! Небіжчик сендзя все нам натякав на них, все нам говорив: "Я маю такі папери, що вам колись дуже стануть у пригоді". Віддай їх нам! Зараз віддай!
— Як же вам їх віддам, коли їх не від вас маю?
— Байка! То наші папери! Зараз давай! Зараз тут, на стіл клади! При всій громаді!
— Але що мені пан сендзя скаже? — крутився війт.
— Який сендзя? Той, що тобі дав ті папери? Адже він уже небіжчик! Тю, тю, дурний!
— Та сей новий їх тобі не дав. Може, й не знає за них. Що йому до них?
— Знає, я показував йому, як настав. Відімкнув скриньку, переглянув, дещо забрав із собою...
— Ах ти, тумане! — загукали з усіх боків. — Та нащо ж ти дав? От тобі й на! Певно, забрав, що для нас варте! Небіжчик сендзя був наш приятель, хоч остро судив на буки, а сей — панський підлизень.
— Ну і що, як узяв? Що, як узяв? Певно, передав пану? — допитувались у війта ті, що стояли ближче.
— Та ні, панове громадо! — запевняв війт і, мов лоза, хилився додолу. — Богом вам клянуся, зараз же другого дня віддав, ще й запевняв, що всі. "На, — каже, — почисли, чи стілько, скілько я взяв учора. Тямиш, кілько було?" — "Двадцять п’ять актів", — сказав я. "На ж, маєш їх. Перечисли, чи котрого не бракує". І ретельно, ані одного не бракувало, всі були. І всі там лежать у скриньці.