— Тумане! А ти дивився, чи то ті самі? — гукнув із-під стіни Яць Коваль.
— Та по чім я пізнаю, чи то ті самі? — простодушно признався війт. — Я ж неписьменний. Печатки ніби ті самі, шовкові нитки, що ними позшивані акти, також ті самі, та й печатки ніби ті самі. А що там у них пописано, господь святий знає. Я на се сліпий.
— Туман! Сліпцун! Одурив його, проклятий! — заревла громада.
— Але ж, панове громадо, чей же пан сендзя...
— Що він за сендзя! Начхати на такого сендзього! — ревли розлючені люди.
— Ми його на шматки розірвемо! — гукали одні.
— На гродзів мак посічемо! — репетували інші.
— Геть роздруцкаємо! Зараз ходімо до нього, най віддає наші папери, бо йому куца година буде.
Війт у почутті своєї правоти випростувався і знов крикнув, приглушаючи загальний гармидер:
— Панове громадо! Гей, панове громадо! А цитьте-бо! Ще ж ви не вислухали мене.
— Ще щось маєш крутити?
— Не крутити, а правду сказати. Адже я сказав вам, що папери у мене.
— Показуй! Подавай! Викладай на стіл! — гукнула громада.
— Але ж скринька у мене дома, в коморі.
— Біжи й принеси.
— От я зараз, — мовив війт і другий раз нагнувся, щоб скочити зі стола.
— Агов, панове громадо! — гукнув якийсь голос із-під печі. — Не пускайте його самого, бо втече.
— Та куди втечу, дурний Халавку? — огризнувся війт.
— Втече, втече! — репетувала вся громада. — Не пускайте його самого! Він нас дурить. Утече до двора, і що йому зробимо!
Ледве-ледве заспокоїлася громада, коли з-поміж гурту, що тисся коло стола, зголосилися три чоловіки, готові з війтом піти до його хати і принести сюди таємничу скриньку. Задля великого натовпу народу в коршмі і біля коршми війт і його кумпани вибрали коротшу дорогу: виняли вікно з рами і вилізли надвір — один делегат наперед, потім війт, а за ним ще два делегати. Як обережність, то обережність.
А в коршмі й довкола коршми по їх відході знов піднявся шум, як у млині, де разом теркотить дванадцять питлів, і реве вода на лотоках, і гуркочуть колеса та скриплять вали по дерев’яних брусах.
— Ото мені війт! Смаровіз, не війт! Свині йому пасти, не в громаді значити. Го-го, знають пани, який їм війт найліпше до вподоби. Не хочемо його! Ані одного дня більше! Най щезає зо шумом, бо наробить нам ще гіршої публіки. Тепер тяжкий час, треба доброго газди в хаті, а ще ліпшого в громаді. Вибираймо зараз нового війта. То буде наш, громадський війт, а не панський вірник!
Отакі окрики та увага сипалися з усіх кутів коршми, з сіней і знадвору крізь вікна. Смілість, здержувана в часі панщини силою панського нагніту, буків, диб та колодок, тепер проривалася, як вода з розірваної гаті, шуміла, і бурлила, і бризкала піною, і зносила все, що стояло їй на заваді. І скрізь по громадах ішла така хвиля; народна ненависть до панщини шукала собі всяких можливих упустів і знаходила їх усюди.
— Кладімо війта! Кладімо війта. Кого кладете на війта?
— Андрія Халавка!
— Хому Зарічного.
— Ха, ха, ха! Ще десь є третій дурень он там під берегом. Кладіть і того!
— Яця Коваля.
— Що нам Коваля? Коваль з присілка. Треба селового.
— Костя Дум’яка.
— Замолодий ще. Торік з війська вийшов.
— Письменний! Бувалий.
— Бував на лаві і під лавою.
— Чи то мало у нас письменних? Он Чапля Стефан! Он Онефір Гаврило!
Назви кандидатів літали, як жмені снігу, кидані на голову. А при столі сиділи присяжні та радні і щось глибоко міркували.
— Війта вибирають! Війта вибирають! — почулися голоси знадвору і разом з ними розпучливі крики, прокляття та пищання жінок.
— Медведю! Куди пхаєшся! Адже ноги мені роздавиш.
— Війта вибирають, а нас не пускають? Розступіться! Пускайте!
— А ви відколи маєте голос при виборі?
— Як то? Відколи й ви. Нині перший наш вибір. Усі маємо голос.
— І баби?
— І баби! І баби! — почулися завзяті писки з усіх боків. — Або то баби щось гірше від вас?
— Якби не баби, то би хлопів і на світі не було.
— Пускайте нас! І нас! І нас!
— Та чекайте! — гримнув хтось ізсередини в двері. — Адже ще не вибираємо. Ще лише подають голоси, на кого би хто хотів.
— Кладіть мого чоловіка! — запищала якась жінка. — Такий добрий, що хоч і до рани приложи.
Присяжні й радні біля стола повставали з ослона. Один виліз на стіл.
— Панове громадо! — крикнув. — Говоріть, кого хочете мати війтом у Грушатичах?
Гомін змішаних голосів був відповіддю на се питання.
— Так не можна. Говоріть одного.
— Ми кождий хочемо свого.
— То погодіться якось. Ми вам будемо казати одного за другим із тих, що їх тут зголошено, а ви голосуйте, чи годитеся, чи ні. Отже, Андрій Халавко.
— Та то крайній дурень. На сміх його подали.
— Хто дурень? Я дурень? — крикнув ображений Халавко. — Сам дурень, хто таке говорить.
— Хто за Андрієм Халавком? Нема нікого.
Регіт цілої юрби.
— Хто за Хомою Зарічним?
Знов регіт.
— Не ображайте чоловіка. Він вам нічого не винен.
— Не беріть дурня на зуби! — додав хтось із кута.
Знов гармидер. Знов ображений упоминається за своє добре ім’я. Коли викликано Яця Коваля, прийшло до суперечки. Горішняни були за ним, долішняни проти нього. Чулися голоси: "Дурню!" — "Ти сам дурень!" — "Не тручайся!" — "Ой, мої ноги!" — "Чи ти сказився?"
Присяжний стояв на столі і не міг зміркувати нічого.
— Ну, як же ж, панове, голосуєте?
— За Ковалем. Против Коваля. І я, і я, і я!
— Знаєте, хто за ним, най підійме руку.
Всі руки піднялися.
— Значить, усі за Ковалем?
— Ні, ні, ми против! Не хочемо Коваля! — чуються крики.
— Чого ж підносите руки, коли ви против?
— Інші підносять, та й ми підносимо.
— Тьфу на таку моду, — крикнув розсерджений присяжний і зліз зі стола. — На вас би іншого пастуха треба.
— Не стулиш ти дзюба, присяжний? — почулося з різних боків. — Чи бач, хто нам за пастуха оббирається! Ей, якби я був близько тебе, я б тобі заїхав!
Такий розгардіяш стояв із півгодини, і гармидер робився щораз більший, жартливі або цинічні окрики покривали голоси присяжних, що за чергою, захриплі, викрикували імена що раз, то нових кандидатів. Перебрано їх уже більше як двадцять, і ще ні на кого не було загальної згоди. Ще найбільше голосів падало на старого, дотеперішнього війта.
— Отак у лихий час, — крикнув Яць Коваль, — перед хвилею ви готові були розірвати його на шматки, як дурня, а тепер голосуєте за ним!