П'єр, згадуючи потім ці думки, незважаючи на те, що вони були викликані враженнями цього дня, був певний, що хтось поза ним казав їх йому. Ніколи, як йому здавалось, він наяву не був спроможний так думати і висловлювати свої думки.
"Війна — це найважче підкорення свободи людини законам бога,— казав голос.— Простота — це покора богові; від нього не втечеш. І вони прості. Вони не говорять, а роблять. Сказане слово срібне, а несказане — золоте. Нічим не може володіти людина, поки вона боїться смерті. А хто не боїться її, тому належить усе. Якби не було страждання, людина не знала б меж собі, не знала б самої себе. Найважче (далі уві сні думав чи чув П'єр) полягає в тому, щоб уміти з'єднувати в душі своїй значення всього. Все з'єднати? — спитав сам себе П'єр.— Ні, не з'єднати. Не можна з'єднувати думок, а вирішити питання,— ось що треба! Так, вирішити треба, вирішати треба!" — з внутрішнім захватом повторив собі П'єр, почуваючи, що саме цими, і тільки цими словами висловлюється те, що він хоче висловити, і розв'язується все це тяжке для нього питання.
— Так, вирішати треба, час вирішати.
— Вирушати треба, час вирушати, ваше сіятельство! Ваше сіятельство,— повторив якийсь голос,— вирушати треба, час вирушати...
Це був голос берейтора, який будив П'єра. Сонце світило прямо П'єру в обличчя. Він глянув на грязький заїжджий двір, посеред якого біля криниці солдати напували худих коней; з подвір'я у ворота виїжджали підводи. П'єр з огидою одвернувся І, заплющивши очі, поспішно повалився знову на сидіння коляски. "Ні, я — не хочу цього, не хочу цього бачити і розуміти, я хочу зрозуміти те, що відкривалося мені уві сні. Ще,одна секунда, і я все зрозумів би. Та що ж мені робити? Вирішати, але як вирішати все?" І П'єр з жахом відчув, що все значення того, що він думав і бачив уві сні, було зруйновано.
^ Берейтор, кучер і двірник розповідали П'єру, що приїжджав офіцер з вісткою про те, що французи підійшли під Можайськ і що наші відходять.
П'єр встав і, звелівши запрягати й доганяти його, пішов пішки через місто.
Війська виходили і залишали коло десяти тисяч поранених. Поранені ці були на подвір'ях, виглядали з вікон домів і юрмились на вулицях. На вулицях біля підвід, що мали вивозити поранених, чутно було крик, лайку і удари. П'єр віддав коляску, що наздогнала його, знайомому пораненому генералові і разом з ним поїхав до Москви. По дорозі П'єр почув про смерть свого шуряка і про смерть князя Андрія.
X
ЗО числа П'єр повернувся до Москви. Майже коло застави йому зустрівся ад'ютант графа Растопчина.
— А ми вас скрізь шукаємо,— сказав ад'ютант.— Графові вас неодмінно треба бачити. Він просить вас зараз же приїхати до нього у дуже важливій справі.
П'єр, не заїжджаючи додому, взяв візника і поїхав до головнокомандуючого.
Граф Растопчин тільки цього ранку приїхав до міста зі своєї заміської дачі в Сокольниках. У передпокої і в приймальні у графовому домі було повно чиновників, які прибули на вимогу або по накази. Васильчиков і Платов уже бачилися з графом і пояснили йому, що захищати Москву неможливо і що її буде здано. Хоч ці відомості і приховувались від населення, але чиновники, начальники різних управлінь знали, що Москва буде в руках ворога, так само, як знав це і граф Растопчин; і всі вони, щоб скласти з себе відповідальність, прийшли до головнокомандуючого з запитаннями, що їм робити з довіреними їм частинами. .;
У той час, коли П'єр входив до приймальні, кур'єр, що приїхав з армії, виходив від графа.
Кур'єр безнадійно махнув рукою на запитання, з якими звернулись до нього, і пройшов через залу.
Чекаючи у приймальні, П'єр втомленими очима розглядав різних, старих і молодих, військових і цивільних, важних і не
важних чиновників, що були в кімнаті. Всі здавалися незадово-леними і стурбованими. П'єр підійшов до однієї групи чиновників, в якій один був його знайомий. Привітавшись з П'єром, вони продовжували свою розмову.
— Як вислати та знову повернути, біди не буде; а в такому стані ні за що не можна відповідати.
— Так ось же, він пише,— казав інший, показуючи на друкований папір, якого тримав у руці.
— Це інша річ. Для народу так треба,— сказав перший.
— Що це? — спитав П'єр.
— А ось нова афіша.
П'єр узяв її в руки і став читати:
"Ясновельможний князь, щоб швидше з'єднатися з військами, які йдуть до нього, перейшов Можайськ і став на тривкому місці, де ворог не зразу на нього піде. До нього відправлено звідси сорок вісім гармат зі снарядами, і ясновельможний каже, що Москву до останньої краплини крові захищати буде і ладен хоч на вулицях битися. Ви, братці, не дивіться на те, що присутст-вені місця зачинили: справи прибрати треба, а ми своїм судом з лиходієм розберемося! Коли до чого дійде, мені треба бравих хлопців і міських і сільських. Днів за два я кину заклик, а тепер не треба, то я мовчу. Добре з сокирою, непогано з рогатиною, а найкраще — вила-тройчаки: француз не важчий за сніп житній. Завтра, по обіді, я піднімаю Іверську в Катерининський шпиталь, до поранених. Там воду освятимо: вони швидше видужають; і я тепер здоровий: у мене боліло око, а тепер дивлюсь обома".
— А мені казали військові люди,— промовив П'єр,— що в місті ніяк не можна вести бій і що позиція...
— Авжеж, про те ж от ми й говоримо,— сказав перший чиновник.
— А що це означає: у мене боліло око, а тепер дивлюсь обома? — спитав П'єр.
— У графа був ячмінь,— сказав ад'ютант, усміхаючись,— і він дуже турбувався, коли я йому сказав, що приходили люди питати, що з ним. А що, графе? — сказав раптом ад'ютант, з усмішкою звертаючись до П'єра,— ми чули, що у вас родинні неприємності? Начебто графиня, дружина ваша...
— Я нітого не чув,— байдуже сказав П'єр.— А що ви чули?
— Ні, знаєте, часто ж вигадують. Я кажу, що чув.
— Що ж ви чули?
— Та ось кажуть,— знову так само усміхаючись, сказав ад'ютант,— що графиня, дружина ваша, збирається за кордон. Мабуть, дурниці...
— Можливо,— сказав П'єр, неуважно оглядаючись навколо себе.—А це хто? —спитав він, показуючи на невисокого старого чоловіка в чистому синьому каптані, з білою як сніг великою бородою, з такими ж бровами і з рум'яним обличчям.