А що у нас, у Берліні, сум викликає — так це візники.
Є й вони ще, але їх небагато: машина нищить їх.
Візники — старістарезні, як і їхні коні.
Вони ще мають своїх пасажирів.
І пасажири, ж такі літами, як і коні, як і візники.
То ті пасажири, що бояться машини, не люблять її, не визнають її і демонстративно їздять кіньми.
Ви б подивилися на берлінського візника, коли він підтюпцем проїздить берлінською вулицею.
Здається, що щось химерне часів середньовіччя вдерлося в машинізовану юрбу.
Невеличка конячина, сумна, як "успеніє богородиці", тягне величезного, такого, як колись наші поміщики шестериками їздили, фаетона.
А на високих козлах сидить сумний і сердитий, старий літами і поглядами "Kutscher"[35].
Він у циліндрі й у лівреї.
А ще вище над ним, як радіощогла, стоїть застромлений у спеціальну дірочку батіг. Тюпикає…
А скільки презирства, скільки знезаги в його погляді на оту безнастанну, кипучу й бурливу стьожку з автомобілів…
Здається, що ось він ізскочить із своїх козлів, вихопить із спеціальної дірочки довжелезного батога і потрощить тим батогом усі оці "бенци", "опелі", "дікзі", "форди"!
Він їх так битиме, так битиме, що летітиме на всі боки скло, він посіче на капусту їхні шикарні подушки, а своїми величезними з дерев'яними підошвами черевиками він на порох перетре всі їхні магнето.
Так він їх ненавидить.
Коли позад нього зареве нетерплячехапливий "бенц", він ніби не звертає на нього жоднісінької уваги! Він його не чує! Він не хоче його чути! Він не дає йому дороги!
І тільки з зів'ялих очей його блискавки миготять.
А в блискавках тих стільки серця, стільки безсилої люті!
Бо не в силі він уже нічого зробити, нема в нього способу припинити галасливий, невблаганний, рвучкий гуркіт ненависного йому мотора.
Того мотора, що в ньому заховано сотні таких сил, як сила його гнідого, чи вороного, чи сірого Васька.
Через те він такий сердитий і разом з тим такий сумний.
Нещодавно проспівав свою лебедину пісню "Залізний Густав", найстаріший берлінський візник, що більше як півстоліття прокучерував у Берліні.
Проїхав він останній раз.
Але проїхав не звичайно, проїхав урочисто, з помпою. Він проїхав із Wannsee (берлінського передмістя) аж до Парижа.
З цього зробили мало не національне свято!
Влаштували йому "цісарські" проводи.
Всі газети були повні кожнісінького його кроку.
На дорозі скрізь були організовані йому урочисті зустрічі.
Париж виходив зустрічати його аж до Версаля.
Одне слово — помирать, так з музикою.
Не в "Залізному Густаві", звичайно, тут річ.
"Залізний Густав" — символ.
Разом з Густавом "одспівали" свою пісню всі — і залізні, і дерев'яні, й конопляні Густави.
Ще рікдва, може, трохи більше, — і всі Густавові фаетони стоятимуть у Берлінському національному музеї, а їхні козинчасті коні підуть на підошви для шоферських черевиків…
І тільки в зоологічному парку ходитиме тварина, що про неї казатимуть:
— Equus… — і т. д., і т. д.
Знаєте, де ще тут "уживають" коней? На весіллях!
Я вже, положим, про це згадував!
Молодого й молоду везуть до вінця обов'язково кіньми, в кареті.
Кажуть, що це традиція.
А по-моєму, то молода держиться в цих випадках за коні!
Все-таки не так швидко обкрутять!
Хоче хоч як-небудь одтягти хвилину, коли вже їй, нещасній, на все життя залишиться три речі: кіндер, кірха й кухня!
Я б на місці берлінських коней утік би в наші херсонські степи!
Там іще б пожив років із сотню, а тут їм погибать! Порятунку нема! Сильнобо гудуть мотори!
РАЙХСОХМАТДИТ
Не попав я, товариші, до німецького міністерства с.д. Мюллера.
Ви ж знаєте, що недавно оце утворився в нас, у Німеччині, новий кабінет міністрів, на чолі з с.д. Мюллером.
Так я туди не попав.
Спочатку було думав виставити свою кандидатуру, — як раз тоді людей потрібно було, бо коаліція ніяк не клеїлась. І костюма собі пошив був підходящого, а потім роздумав.
Хоч кравець і казав, міряючи мені піджачишку:
— Gut! Ser gut! Просто хоч у міністри!
Але я в міністри не пішов.
Бачите, річ у тім, що останні політичні події у нас, у Німеччині, пройшли під гаслом:
"Хай живе онук президента ФонГінденбурга"!
Німецька соціалдемократична партія з цього приводу навіть партійного свого статута змінила.
Першим пунктом її програми тепер стоїть:
"Колихання, сповивання й купання Центральним Комітетом партії президентового онука".
З цим пунктом дуже радо погодилася й решта партії (крім комуністичної), додавши до цього пункта ще слово:
"Цілування".
Куди цілувати, в програмі не зазначено.
Після дискусій з цього приводу ухвалено було так:
— Цілуй у те місце — яким вони (онук тобто) до тебе повернуться.
Директиву цю й узято до виконання всіма членами партії.
Комуністи до міністерського уряду, ясно, не ввійшли. Виходило, значить, що мені треба було йти туди персонально.
Я, подумавши, не пішов.
Не те, щоб я не любив немовлят і взагалі дітей. Цього сказати не можна: дітей я люблю. І колихати їх мені доводилось. А от сповивати й купати не вмію.
Ну, й пішов би я до кабінету якимось там віцеканцлером, чи що.
Канцлер би був зайнятий, чи що, а немовля б "розкричалось".
Покликав би мене президент:
— Викупай та сповий! Ну, що б я робив?
От і криза кабінету. Добре с.д. Мюллерові.
Він, кажуть, так уміє забавляти президентового онука, що навіть рідна мати перед ним пасує.
Як тільки ввійде до опочивальні, зразу якось так перед ним підскочить, зробить йому "агуськи", протанцює перед ним "сорокубілобоку", що "на припічку сиділа, діткам кашку варила", потім пальчиком животика йому полоскоче, воно зразу і заспокоїться.
Гінденбург не нахвалиться новим рейхсканцлером.
Каже, що буржуазні партії ніколи б такої досконалості в охматдиті не дійшли, як соціалдемократи!
Решта міністрів Мюллерового кабінету страшенно заздрять успіхам свого соціалдемократичного прем'єра.
Відбувши таксяк декларацію в райхстазі, кабінет ухвалив скопом піти на короткотермінові курси Охматдиту, щоб дорівнятися до с.д. Мюллера в догляданні високого онука.
Міністри Гільфердінг. і Курціус цілісінький день в Тіргартені в коні граються.
Гільфердінг уже так ірже, як справжній молодий лошачок, а в Курціуса це не виходить: так він кинув учитись іржати, а вчиться задом бить…