Ці два "скакуни" теж мали клички. Одного звали Танцюрист, бо він підтанцьовував на ходу. Він не ходив, а весь час підтанцьовував. У нього танцювали всі чотири ноги, але кожна сама по собі. Вони аж ніяк не могли порозумітися, і тому з його танців не було ніякого пуття. Він тільки заважав Мудрикові. Крім того, цей "скакун" так трусив підводу, що витрушував усю душу. Щоправда, Меєр-Велвл нагороджував його по заслузі. "Зараз ти в мене потанцюєш!" — казав він йому й напоумляв його батогом або пужалном. Усю дорогу він його дубасив, навчав уму-розуму. Та воно мало що допомагало. Танцюрист не звертав на це ніякої уваги й танцював собі далі. Навпаки, коли його стьобали надто сильно, то ще гірше було: він тоді хвицав обома задніми копитами, мов хотів сказати: "Раз так, то ось на тобі!" На зріст він був невисокий, значно менший за Мудрика, але морду мав незрівнянно розумнішу, ніж Мудрик. Можливо, Меєр-Велвл не перебільшував, коли вихвалявся, що Танцюрист був колись "чудовим скакуном", але від лихого ока упав на ноги, і ніякі ліки йому вже не допомагали. Ось чому він потрапив до Меєр-Велвла. З того часу балагула й морочиться з ним.
Зате третю коняку Меєр-Велвл не чіпав, рідко коли він для годиться злегка стьобне її. То була низенька на зріст, черевата шкапина з волохатими ногами. Прозвав він її Аристократка, бо вона знатного походження. Колись вона була, розповідав Меєр-Велвл, поганяючи своїх "скакунів", попівською конякою. Як вона потрапила до нього? То ціла історія, яку тепер уже не перекажеш з усіма подробицями. По-перше, ця подія сталася дуже давно— хіба можна все запам'ятати? А по-друге, у цій історії, яку Меєр-Велвл розповідав, не все в'язалося. Запам'яталося тільки, що Аристократка, як Меєр-Велвл розповідав з усмішкою, була вкрадена. Тобто не він її вкрав, крий боже,— вкрали інші люди, а він її купив запівдарма. При цьому він навіть сном-духом не знав, що вона крадена, щоб він так не знав ні горя, ні злиднів! Знав би він, що її вкрали, та ще в попа, то не доторкнувся б до неї нізащо в світі (тут обличчя Меєр-Велвла набирає серйозного виразу), якби його навіть озолотили. Не тому, що він такий святенник і боїться доторкнутись до краденого коня. Що його обходить, коли хтось краде? Ти злодій — тебе й шмагатимуть на тому світі І Він не купив би цю коняку з іншої причини: не хоче мати діла з поліцією. Поліція йому огидніша за свинину. Він уже колись ускочив у халепу, його недруги візники підставили йому ногу, звели наклеп на нього, зокрема той Янкель Булгач, хай йому дідько!..
І тут Меєр-Велвл починав розповідати зовсім іншу історію, потім ще одну історію і ще одну історію. І всі ці історії викликали неабияку підозру, що Меєр-Велвл все ж досить часто "має діло" з конокрадами й поліцією.
А втім, йому властива була одна позитивна якість,— він був, як ми вже зазначали, дуже балакучий і своєю невгамовною балаканиною розважав юних пасажирів усю дорогу від Воронкова до Борисполя й від Борисполя до Переяслава,— він не затуляв рота ані на хвилину. Діти дізна-( лися про все його життя: як він ще малим хлопчиком почав працювати у Янкеля Булгача за підручного, як він одружився й став власником коней, самостійним балагу-^ лою, як Янкель переслідував його, підкопувався під нього, але йому, Меєр-Велвлу, начхати на нього! І про свою жінку Меєр-Велвл розповів, яка вона була вродлива до заміжжя, справжня красуня, і як він тужив за нею, мало не вмер від любові, така вона була краля. А тепер, якби він був парубок, то не схотів би навіть дивитись на неї, але тоді він ще був "ят"...
Діти спочатку не зрозуміли, що означає слово "ят". Та коли Меєр-Велвл розповів далі, що не минуло й року після весілля, як його молодиця народила йому "ятика", й через рік — ще одного "ятика", а потім знову "ятика" і знову "ятика", то діти вже здогадалися, про що мова.
Скінчивши власну біографію, Меєр-Велвл перейшов до біографій Янкеля Булгача та інших балагул, називаючи кожного на ім'я й розповідаючи, хто скільки коней має і яких, у кого коні справжні "скакуни", а в кого "шкапини, дохлятина, падло".
Від балагул Меєр-Велвл перейшов до ліверантів, до циганів, конокрадів і "пророків". Різниця між конокрадами й "пророками", пояснював Меєр-Велвл, полягає в тому, що конокрад виводить коня з стайні, а "пророк" угадує й показує, де цей кінь стоїть. Тому з "пророками" слід підтримувати блат ще більш, ніж із конокрадами... Ні, діти, мабуть, за два роки не взнали б стільки, скільки вони дізналися від балагули Меєр-Велвла за ці два дні.
Тепер, коли ми вже познайомилися з балагулою, його фургоном і трьома "скакунами", ми можемо ненадовго повернутись назад у Воронків й розповісти, як герой цього життєпису розпрощався із своїм містечком перед тим, як залишити його назавжди.
23
ПРОЩАЙ, ВОРОНКІВ!
Герой прощається з рідним містечком. — Мрії про скарб. — Він ладен подарувати Гергеле свої старі чобітни.— Дурний інцидент із служницею Фру-мою
Хоч як містечко набридло, хоч як надокучили його жителі, хоч як Пинеле Шимелів глузував свого часу з нього, воно перед від'їздом дітей у велике місто знову набуло в їхніх очах свою колишню чарівність, і їм було справді жаль розлучатися з ним.
Наче з живою істотою, наче з любим, вірним другом, прощався Шолом з містечком, з подвір'ям, садом, кожним деревцем, що вже належало комусь іншому, і з горою по той бік синагоги, з левадою, що за містом,— з усіма місцями, де він часто бував із своїми найкращими товаришами, починаючи з сироти Шмулика і кінчаючи Гергеле-злодієм.
Найдовше він прощався із тим місцем, де, як це майже напевно знав сирота Шмулик, був захований скарб. Немов зачарований, стояв Шолом сам-один у побожній тиші, і в його голові снував рій думок. Що буде із цим скарбом, коли його знайде, боронь боже, хтось інший? І чи може таке статися? Це, певно, знає тільки така людина, як його друг Шмулик... Де тепер Шмулик? Чи зустрінуться вони коли? І що буде, як вони зустрінуться? А коли десь зустрінуться, то насамперед, мабуть, прийдуть сюди ненадовго, щоб глянути на всі ті місця, де вони разом перебули свої найкращі дитячі роки. А потім візьмуться енергійно до пошуків скарбу: спершу поститиме один, потім — другий; а відбувши пости й проказавши відповідні псалми, вони підуть діставати скарб. А коли знайдуть скарб, вони його поділять між собою навпіл, на дві однаковісінькі частки. Ото буде свято! Найбільшу пайку одержить, звісно, батько, Нохем Вевиків, далі дядько Нісл одержить теж чималу пайку, потім — дядько Пиня та інші родичі. Значна частина скарбу залишиться таки тут, у воронківських євреїв. Бідолашній вдові різника треба дати стільки, щоб вона кинула думати про нове заміжжя й не мусила щоразу волочитися у Фастів до своїх бідних родичів, які самі ледве перебиваються. "Громадські діячки" — служниця Фрума й Фейгеле-диявол,— хоча вони цього не заслужили, все-таки теж одержать стільки, скільки їхнім чоловікам навіть не снилося. І старій Руді-Басі, яка пече бублики, млинці й коржі й годує своїми опухлими руками цілу сім'ю, не завадило б на схилі віку трохи відпочити. А ша-мес Мейлах, а п'яниця Гедаля — їх теж не можна обминути. Чи от, скажімо, кантор Шмуел-Еля скаржиться, що йому тут, у Воронкові, тісно, що у нього гарний голос і він міг би співати набагато краще за найславетніших канторів світу, якби в нього були ноти. Отже, слід подбати, щоб він мав ноти. Залишається тепер ще тільки Гергеле-зло-дій. Що робити із цим парубчаком, щоб він кинув красти? Насамперед слід подбати, щоб його ненька кинула куховарство, а його вітчимові-дроворубові треба купити хату й насипати йому повні кишені грошей, обов'язково засте-рігши, що все це робиться не заради нього, а заради пасинка Гергеле, якого не можна бити й звати злодієм.