Саме в цю мить перед Шоломом раптом виник Гергеле-злодій, як завжди босий, обшарпаний.
— Як ти сюди потрапив?
— А ти?
Вони розбалакались і пішли разом. Шолом розповів своєму другові, що він виїздить з Воронкова. Та Гергеле це знав, він навіть бачив фургон з трьома кіньми.
— Бачив? Що скажеш про них?
— Про кого?
— Про коней.
— Що я скажу? Коні...
— А фургон як тобі подобається?
— Фургон...
Гергеле в поганому настрої, і товариш намагається його розважити.
— Знаєш, я щойно думав про тебе, а ти якраз сам з'явився...
— Невже? А що ти думав про мене?
— Я думав... Я мав тебе на увазі при дільбі скарбу...
— Якого скарбу?
Шолом розгублюється: сказати йому чи не сказати? А Гергеле питає знову: "Який скарб?" Нічого не вдієш, доведеться сказати. І Шолом розповідає йому про скарб. Гергеле зацікавився: "А де ж лежить цей скарб?" Шолом ще більш розгублюється: сказати йому чи не сказати? В очах Гергеле спалахує вогник: "Чого ти боїшся сказати — я його вкраду, чи що?" Шолом уже шкодує, що завів мову про це, і він починає говорити з Гергеле таким самим тоном переваги, яким Пинеле Шимелів колись говорив з ним:
— Дурненький, а коли я тобі навіть скажу де, ти однаково не зможеш туди дістатись, бо для цього треба ще знати кабалу,— це по-перше; а по-друге, треба постити сорок днів, а на сорок перший день...
— А на сорок перший день ти дурень!—перепиняє його Гергеле й зиркає на чобітки свого друга — вони, певно, йому сподобались.
— Нові?
Шолому стає ніяково: у нього новенькі чобітки, а його друг Гергеле ходить босий! І він озивається до Гергеле:
— Хочеш, ходімо зі мною до дядька Нісла, і я тобі щось подарую...
— Подаруєш? Що ж, я не від того!..
Гергеле дуже задоволений, і обидва друзі швидко подаються до Шоломового дядька. У дядька Нісла вони застають цілий натовп знайомих і друзів, які, дізнавшись, що по дітей Нохема Вевикова прибула підвода, прийшли попрощатися з ними й передати щирий привіт їхнім батькам...
Серед гостей були також обидві "громадські діячки", служниця Фрума й Фейгеле-диявол, поки що без чоловіків. Згодом мали прийти і їхні чоловіки попрощатися й переказати привіт. Усі дивляться на дітей з повагою — ще б пак, люди, можна сказати, їдуть у велике місто, в Переяслав! З ними вже зовсім інакше розмовляють, їм радять, як їхати й де зупинитись у Борисполі. Дядько Нісл дає, за своїм звичаєм, кожному щигля й питає шибеників, чи вони коли-небудь черконуть йому кілька слів. А як же? Вони писатимуть щотижня, двічі на тиждень, щодня!.. Кантор Шмуел-Еля просить передати окремий привіт батькові й переказати, що з того дня, як реб Нохем поїхав, він ще не зіграв жодної партії в шахи, бо Воронків справжня пустка! Тітка Годл раптом стала така лагідна, що хоч візьми та приклади її до болячки. Вона каже, що не розуміє, як то зважуються відпускати дітей в дорогу голодними. Бо що то за їжа на дві доби — черстві коржі, круті яйця й груші? Так можна з голоду померти! І вона починає пакувати їм на дорогу все, що тільки можна: горщечок із смальцем, слоїк із зацукрованим варенням, мабуть, ще з минулого літа, і повидло, але таке кисле, що аж дух спирає!
Саме тоді, коли тітка Годл лаштувала дітей в дорогу і всі з ними прощалися, між служницею Фрумою й Гер-геле-злодієм сталася маленька драма. Помітивши Гергеле, Фрума кинула на нього сліпим оком і спитала Фейгеле-диявола: "Що тут робить оцей злодюжка?" Гергеле, не дожидаючись, поки та відповість, і собі спитав: "А що тут робить оця сліпа?" Ще одна мить, і спалахнув би великий скандал, якби Шолом не взяв свого приятеля за руку й не вийшов з ним надвір (у такий день дозволено все, навіть товаришувати з Гергеле-злодієм).
— Я сказав тобі, що дещо подарую? Ось на, візьми!
І Шолом, син Нохема Вевикова, задоволений з свого добродіяння, витягає з-під поли свої старі чобітки й подає їх Гергеле-злодію. Гергеле сподівався, мабуть, одержати зовсім інший подарунок, крім того, він був роздратований сутичкою із сліпою Фрумою і незадоволений тим, що його друг приховав од нього, де лежить скарб, та й взагалі був цього дня не в гуморі. Тому він узяв чобітки, із злістю жбурнув їх від себе, вибіг босий з подвір'я й зник.
Здається, незначний інцидент, але як боляче стало Шоломові! Зникнення Гергеле затьмарило йому прощання з містечком і всю радість першої далекої чарівної подорожі. І хоч як він намагався потім одігнати від себе сумний образ скривдженого приятеля, той аж ніяк не зникав і стояв увесь час перед очима, як болісний докір: "Ти образив бідного друга!"
Ось уже проїхали базар, залишили позаду крамниці, будиночки, єврейське кладовище, цвинтар, перехопились через місток, проминули й леваду — нема Воронкова!
І тоді герой цього життєпису раптом відчув, як йому чогось дивно стисло в горлянці, і його пойняв жаль до маленького містечка, немов воно залишилося сиротою... Це почуття разом з досадою від прикрого випадку з Гергеле зм'якшили його серце й зволожили очі. Відвернувшись, щоб брати нічого не помітили, Шолом витер сльозу й востаннє тихо попрощався з містечком: "Прощай, Воронків, прощай!.."
24
ПОДОРОЖ
Подорож у фургоні Меєр-Велвл а.—Філософські думки. — Перша зупинна в дорозі. — Бориспіль. — Носаті хазяї заїзду.— Ночівля на долівці. — Наш герой назавжди прощається з Воронновим
Лише той, хто сам виріс у маленькому містечку й уперше в житті виїхав у великий божий світ, може зрозуміти те почуття щастя, радості й душевного піднесення, що його переживали діти, коли вони вирушили у цю першу омріяну подорож. Спочатку вони собі місця не могли знайти в фургоні від захвату: вони то сідали розкинувшись, як батько у своєму фотелі під час пасхальної трапези, то простягалися на весь зріст, засунувши руки в кишені, то, навпаки, підводились, тримаючись руками за стояки буди. Цього візник Меєр-Велвл уже не міг стерпіти. І хоча він заприятелював з дітлахами й цілу дорогу розповідав їм свої візницькі історії, проте він досить безцеремонно запевнив їх, що вирве їм тельбухи, якщо вони вирвуть хоча б один стояк. Проказавши це, Меєр-Велвл стьобнув своїх "скакунів" і покотив далі.
Хто пам'ятає свою першу подорож, той знає, як дорога мчить назустріч, як земля зникає під колесами й копитами коней, як усе лине перед очима, як пахне запізніла травиця або зачеплена гілочка самотнього дерева, як у груди проникає свіже повітря й пестить, пестить тебе, завдаючи невимовної насолоди. І вас наче підносить угору, хочеться співати — хороше, безмірно хороше! Проминувши всі будинки, місток, леваду, кладовище, ви мчите далі, далі і раптом бачите якихось височезних живих мерців, що махають руками вгору-вниз, вгору-вниз, аж страх бере