70
ЖИТТЯ В СЕЛІ
Село Софіївна. — Автор знайомиться з навколишнім світом.— Три щасливих рони. — Учитель і учениця зближуються, мов брат і сестра. —За ннигами, на полі й у сусідів
Село, куди автор цих спогадів потрапив, належало графові Браніцькому й звалося Софіївка. Приїхав він сюди, як службовець, як учитель, на недовгий час, а залишився тут назавжди. Тут він знайшов свою другу домівку. Тут, як ми далі побачимо, він знайшов щастя цілого свого життя. Як учитель, він перебув у цьому селі щось близько трьох років. Ці три роки слід вважати його найкращими, найщасливішими роками, можна сказати, що то була справді весна його життя, весна в усіх відношеннях. Тут він мав можливість ближче познайомитись з природою, з божим світом, з землею, тією землею, звідки ми всі прийшли й куди ми всі маємо повернутись. Він побачив, зрозумів і відчув, що наше місце саме тут, серед природи, а не тільки там, у місті. Тут він переконався, що всі ми частина великого всесвіту й що ми завжди тужимо й тужитимемо за матір'ю землею, що ми завжди любимо й любитимемо природу, що нас завжди поривало й пориватиме в село. Сподіваюсь, що доброзичливий читач цього разу пробачить мені за цей коротенький відступ. Згадуючи про село, я не можу не висловити своїх почуттів, що зв'язують мене з ним. А тепер, коли ці почуття я вже висловив, можна піти далі й докладно змалювати щасливе сільське життя.
Прокинувшись уранці у своїй великій, світлій кімнаті із зачиненими віконницями, вчитель штовхає рукою раму, вікно розчахується разом з віконницями, і в кімнату рине струмінь світла й сонячного тепла та аромат резеди, змішаний із запахом м'яти, полину та інших невідомих трав. Ці трави, кажуть, посіяв колись граф Браніцький, і тепер вони росли вже самі собою разом із звичайнісіньким бур'яном, реп'яхами та кропивою. Улітку ці трави так розросталися, що вчитель із своєю ученицею не раз заходили аж по шию в траву, ховалися в ній і довго шукали одне одного, поки не знаходили. Грюк відчиненого вікна сполохує квочку з курчатками, і вона, сокочучи, кидається убік разом із своїм виводом, але одразу повертається, розгрібає землю, покльовує, навчає курчат шукати поживку.
Устати, одягтися й помитись не забирає багато часу. Вчитель виходить з своєї кімнати і, хоча ще зовсім рано, уже нікого не застає в хаті. Старий Лоєв уже давно на току, звідки долинає стукіт молотарки. Його жінка порається біля індиків, гусок, качок тощо — ціле пташине царство! З широкого степу повільно тягнуться великі гарби із збіжжям, запряжені волами. Вдалині розгортаються перед очима лани з пшеницею. Багато хліба вже зібрано й складено в копи. А багато ще стоїть на полі, і жовтий стиглий колос хвилями хвилює під легким вітерцем. Далі, за ланами, де кінчається пшениця, тягнеться рівними рядами велика зелена гичка буряків. На обніжках, на чималій відстані один від одного, стоять, мов солдати на вахті, соняшники з великими жовтими чупринами. Горобці злітаються до них і викльовують ще біле, але вже солодке насіння. Ще далі темніє густий дубовий гайок, який зветься Турчина. За тих часів, коли тут ще жили пани, вони ходили сюди на полювання — стріляти дичину. Тепер, як усе це заорендував єврей, невинні зайці й беззахисні пташки можуть бути цілком спокійні — євреї не стріляють, вони воліють мати іншу користь з лісу. З цього лісу старий Лоєв вивіз чимало деревини й понабудовував сараїв, комор, амбарів для збіжжя, стаєнь та хлівів, понаробляв возів та саней і ще багато різного реманенту.
Після першого сніданку і першого уроку вчитель виходить у сад на прогулянку, іноді сам-один, а іноді вдвох із своєю ученицею. Важко сказати, в яку пору сад кращий: навесні, коли всі дерева в цвіту, чи тоді, коли вже починають рожевіти порічки та аґрус, чи, може, значно пізніше, наприкінці літа, коли стиглі яблука вже самі починають падати на землю, а на вітті залишаються тільки пізні чорні круглі сливи, які звуться черкуси. У кожну пору сад зберігає свою красу, свої чари. І в кожну пору учитель та його учениця знаходять в саду щось нове. Хай аґрус ще зелений, як трава, і кислий, як оцет,— не біда. Вони подряпають собі руки, але обов'язково доберуться до найбільших ягід, що так відсвічують на сонці. А що вже казати про той час, коли порічки наливаються червоним вином і яскріють у сонячному промінні — тоді вони самі просяться, щоб їх покуштували,— ще одну галузку, ще одну... І куштуєш так довго, аж поки оскома нападає. Те саме з вишнями, черешнею і з усіма іншими овочами та фруктами, що поступово достигають одне по одному. Щоправда, все це можна дістати й у місті, купити за гроші. Але фрукти мають зовсім інший аромат, коли ти їх сам зриваєш з дерева, особливо як ти не один, а вдвох з дівчиною, яка тобі люба й дорога, з дівчиною, якій і ти любий і дорогий, мов рідний брат.
І як інакше могла учениця ставитись до свого учителя, коли її батьки ставились до нього, наче до рідної дитини? Для них не було ніякої різниці між учителем і власними дітьми. Він нарівні з їхніми дітьми не знав ні нужди, ні турбот, пов'язаних з грошима. Грошей у цій хаті ніби й не було. Тобто грошей було багато, аж надто багато, але ніхто, крім старого, не цікавився ними, не потребував їх. Усього було предосить: їжа, питво, одяг, взуття й розкішний виїзд. Коні — завжди у вашому розпорядженні. А коли ви з'являєтесь у селі, всі шанобливо уклоняються вам, скидають шапки. Навіть родовиті графи не могли себе почувати краще, вільніше, бути в більшій шанобі.
Старий Лоєв приходив з роботи весь у поросі, соломі й полові. Він скидав високі чоботи, вмивався, переодягався й набував зовсім іншого вигляду. Тоді він сідав за письмовий стіл і брався до пошти, яку верхи привозив у торбинці через плече хлопчик з станції Брани Поле. Переглянувши кореспонденцію, він доручав учителеві написати відповіді на листи. Учитель спритно виконував цю роботу, бо він розумів старого з півслова й знав усю кореспонденцію напам'ять. Старий не любив двічі повторювати те саме, він волів, щоб його бажання вгадували ще перед тим, як він їх висловив. Сам дуже моторний, він любив, щоб і в інших робота спорилась. Упоравшись із справами, всі сідали обідати. Рідко коли траплялося, щоб за столом не було кількох сторонніх людей. То були здебільшого сусіди, посесори або купці, які приїздили, щоб купити пшеницю, овес, гречку чи інше збіжжя. За столом, як я вже казав, панувала сувора дисципліна. Ніхто не смів слова вимовити, тільки старий гув, як дзвін. Теми для розмов ніколи в нього не вичерпувалися. З першого-ліпшого приводу він міг розповісти доречну історію, притчу, навести приказку, яка змушувала присутніх і посміятись і замислитись. Бо не можна було знайти ще одного такого, хто б міг так цікаво розповідати й імітувати кожного з усіма його звичками, манерами. То був справжній талант, хоча він мав славу дивака й причинного. Проте купці любили саме з ним мати справу, бо його слово було непорушне, і коли старий щось продавав, то хоч би як підвищувалися ціни, ви могли бути певні, що він ніколи не зрадить свого слова. Це була природна чесність, яка не знає ніякого крутійства, ніяких манівців, фальшивих шляхів. У торговому світі таку людину звичайно називають позаочі божевільною. Проте воліють мати справи краще з такою божевільною людиною, ніж з іншою нормальною.