По обіді старий залишався з гістьми, щоб побалакати про справи, а вчитель з ученицею йшли робити уроки й читати, переважно читати. Читали вони все, що потрапляло під руки, не перебираючи, без контролю, без системи, здебільшого романи, твори великих класиків — Шек-спіра, Діккенса, Толстого, Гете, Шіллера, Гоголя — вперемішку з найгіршими бульварними романами Ежена Сю, Ксав'є де Монтепена, Ашара, фон Борна та інших таких самих нікчемних писак. Начитавшися досхочу, вони йшли до молотарки або в поле подивитись, як жнуть хліб і в'яжуть снопи. І тут їх забирала охота засукати рукави й теж узятись до роботи. Але виявлялося, що стояти осторонь і дивитись, як інші жнуть хліб і в'яжуть снопи, значно легше, ніж самому нагинатись, жати хліб і в'язати снопи. Бо коли дивишся, тебе піт не обсипає й на руках не набігають пухирі. Зате який потім з'являється чудовий апетит! Прийшовши додому, поїси кислого молока з чорним хлібом і виходиш у сад прогулятись. А то просиш запрягти коні й їдеш з Андрієм в якусь іншу посесію чи економію: в Гузівку, у Круті Горби, у Закутниці. Іноді їдеш у Брани Поле до поштмейстера Малиновського. І всюди вас приймають, як любого, бажаного гостя, не знають, куди краще вас посадовити. Ставлять самовара, подають варення. У поштмейстера одразу з'являється на столі пляшка горілки, яку він сам-таки потроху всю випиває, бо Малиновський мав прихильність до зеленого змія. А то завітаєш до економа Доді, який живе тут-таки, в хазяйському подвір'ї. У Доді, в його маленькому будиночку, веселіше, ніж у них, у великому будинку; і те, що можна знайти у Доді, там ніколи не дістанеш. Де, скажімо, можна собі дозволити поласувати зеленим часником і щавлем, як не у Додиної жінки? Або поїсти гарячу картоплю у мундирі з солоними огірками просто з банки? А солодкі качани, що залишаються після того, як Доди-ха пошаткує капусту, щоб заквасити її! А напитися яблучного квасу, який має справді райський смак! З усього видно, що Додиха дуже рада, коли вони приходять, а про самого Додю й казати нічого — він почуває себе на сьомому небі! Але економ Додя цікавий сам по собі, і йому варт приділити окремий розділ.
71
ЕКОНОМ ДОДЯ
Щира душа.— Старий Лоєв читає історію Петра Велиного, а Додя при цьому засинає. — У Додихи в хаті.— Наш герой пише романи й трагедії й не замислюється над власним романом
Економ Додя, русявий, з маленькими очицями, був чоловік богатирської сили, не такий високий і дебелий, як кремезний. Плечі — сталь, груди — залізо, рука — молот.
Не кожен кінь міг його витримати на собі. Сівши на коня, Додя наче зростався з ним, і важко було визначити, де кінчається вершник і де починається кінь. Наймити тремтіли перед ним, боялися, як вогню, його руки, хоча він рідко коли бився, хіба що вже іншого виходу не було й слова не діяли. Досить було одному сказати: "Он іде Додя!", як усі, хто стояв згорнувши руки й теревенив, ревно хапалися до роботи. Підійшовши до робітників, Додя без зайвих слів одразу ставав до плуга, до серпа, до лопати, до заступа й демонстрував, як треба працювати. Обдурити його було важкувато, а красти в нього — неможливо. За крадіжку навіть найвища кара не вважалася в нього надто великою. Пияцтва він теж не терпів. Вихилити одну чарочку — будь ласка, це можна. Але надудлитися й потім бешкетувати — боронь боже!
Зате цього самого Додю, цього богатиря, що перед ним тремтіло все село, не можна було пізнати, коли він стояв перед старим Лоєвим. Тут він був тихий і смиренний, стояв струнко, затамувавши подих. У такій шанобі й страху стоїть хіба що солдат перед фельдмаршалом.
У село Додя потрапив ще за дитячих років, де й залишився на все життя. З роками він поступово дослужився у Лоєва до найвищої посади — старий призначив його економом, тобто управителем усіх економій. Тут, у селі, Додя женився і, забезпечений певною платнею, борошном, соломою, дровами, обзавівся хатиною з городом і парою дійних корівок — став справжнім господарем та батьком сімейства. Незважаючи на все це, він у присутності старого Лоєва ніколи не наважувався сісти. Один тільки раз йому довелося сидіти в присутності хазяїна, і саме тоді сталася подія, яку Додя запам'ятав на все життя.
Я, здається, вже згадував, що старий Лоєв любив усіх просвіщати й з кожнісіньким ділитися своїми знаннями. Одного довгого зимового вечора Додя, як завжди, виструнчившись перед хазяїном, відрапортував про роботу в економіях і чекав дозволу піти додому. Але старий був у благодушному настрої, і йому хотілося трохи побалакати не про економії, а на якусь іншу тему, наприклад, про сусідів поляків. Далі він заговорив про Польщу взагалі й про польське повстання. А від поляків він перейшов до Росії, до російської історії часів Петра Великого. Оскільки на столі лежала російська історія староєврейською мовою у перекладі Манделькерна, він заходився чи-
тати й перекладати Доді на єврейську мову історію Петра Великого. Під час читання Лоєв запропонував Доді сісти, але той не наважувався. Тоді старий повторив свій наказ, і Додя мусив підкоритися й сісти. А сів він біля дверей, під старим настінним годинником. Додина голова не звикла до таких лекцій, крім того, він ще й сидів, тому не дивно, що очі почали в нього злипатися, він задрімав і, нарешті, під заколисливе хазяїнове читання міцно заснув. Тепер облишмо Додю, хай собі солодко спить, а самі скажемо поки що кілька слів про цей сільський настінний годинник.
То був старий інвалід, який давно відслужив свій вік і йому вже слід було б спочивати на горищі серед іншого віджилого мотлоху. Але старий Лоєв мав дивну пристрасть, якусь непереборну звичку до старих речей, наприклад, до древнього стертого дзеркала, яке показувало два обличчя замість одного, до ветхої, напіврозваленої комоди, що відсунути її шухляду було не легше, ніж розітнути Чермне море *, та до інших подібних речей. От, скажімо, на його письмовому столі з давніх-давен стояла старомодна чорнильничка — скляний чобіток у чорній дерев'яній мисочці з піском. За ніякі блага в світі не можна було умовити старого, щоб він викинув оцю чорнильничку й замінив її новою, більш пристойною. Ішлося тут не про скнарість. Лоєв аж ніяк не був скнарою. Навпаки, коли він купував якусь нову річ, то найкращу й найдорожчу. Але із старою річчю йому важко було розлучатись. Так само було й з годинником, який, відслуживши свій вік, потребував додаткової ваги. Час від часу до його гир доводилося підвішувати нову вагу. Перед тим, як вибити час, годинник починав хрипіти, як хворий на астму старезний дід, що намагається відкахикатись. Зате вибивав він лунко, як церковний дзвін: "Бом! Бом!" Дзвоніння цього годинника можна було почути надворі.