І н н а. Через що ж тепер?!
Кругли к. Ви ж пам'ятаєте, що я — нахаба?
І н н а. Ну, це ж ваша тактика, як ви кажете.
К р у г л и к. Бездоганно справедливо! Ну, так тепер виявляється через те, що є надія.
І н н а. Що-о?!.. (Регочеться). Кругличку, ви страшенно милий і "бездоганний" нахаба! Знаєте ви це?
К р у г л и к. Добре сміється той, хто сміється останній, Інно Василівно. Вас смішить, що я такий негарний і смію мати надію? Але ж негарність, Інно Василівно,— дурниця. Запевняю вас! Треба тільки звикнути до мене, частіше бачити мене. Я ж звик до себе, бо щодня бачу себе в дзеркалі. Серйозно, Інно Василівно! Це вже бувало не раз. Спочатку—регіт, просто регіт, і більш нічого. От так, як у вас оце. А потім — потрошки, потрошки людина звикає, притерплюється й, дивись, уже не помічає ні того, ні цього. А потім і оцю саму лисину цілує.
І н н а (сміючись). Ну, Круглику, годі дурниць! Ви — поет. Це ясно. Йдіть до Панаса. Але пам'ятайте, що ми умовились: як я скажу "о-го-го", так зараз же йдіть додому і ждіть мого телефону. Чуєте?
К р у г л и к. Слухаю. Пам'ятаю.
І н н а. А як скажу телефоном: "Як ся маєте?" — зараз же їдьте до нашого будинку, я ждатиму вас на розі вулиці. Але прошу тільки, Юрію Марковичу, залишити вашу дивну фантазію. Ви ж розумієте, що ви мені утруднюєте прийняти від вас поміч у моїх скрутних обставинах.
К р у г л и к. Простіть, Інно Василівно, але що вам із цього? Образити я вас не можу, бо вам це тільки смішно. Проти Панаса я не грішу, бо все одно з Панасом у вас уже щось тріснуло. А я вже не можу... Почекайте! Я так довго мовчав, так довго, Інно Василівно, мовчки терплю свою хворобу, що... дозвольте мені хоч поговорити про неї. А, крім того... я ж певен, що раніш чи пізніше моя фантазія здійсниться. Запевняю вас, Інно Василівно.
І н на (сміється). Що ти йому скажеш?! Ну, я не маю часу на дурниці. Йдіть. Але чекайте: майте на увазі, що моя розмова з Панасом може скінчитись і не розривом, і я зостануся тут. Тоді я не потребуватиму ваших послуг.
К р у г л и к. Значить, це пізніше буде.
І н н а. Але щоб ви дурно не ждали всю ніч мого телефону, то як тут вийде добре, я вам скажу: "Ви ще не спите? Ну, то лягайте спати". Добре?
К р у г л и к. Бездоганно. Але я волів би...
І н н а. А тепер ідіть! Марш! От і Тама з кавою.
К р у г л и к. Слухаю. (Йде праворуч).
Марія Андріївна. Не википіла, а вихолола. Куди ж ви, Юрію Марковичу?
Кругли к. Я на хвилинку до Панаса. Я зараз. (Виходить).
І н н а (обнімаючи й пригортаючись до Марії Андріївни). Тамуню, бідна моя: сама ходить, варить, носить. Я страшенна поганка, Тамуню дорога. Я така бідна, погана поганка, Та-мочко. Знаєш ти це? Скажи.
Марія Андріївна. Знаю, моя поганочко, знаю. Нічого. Все перетреться.
І н н а. Ну, спасибі. А ти, справді, Тамо, серйозно згоджуєшся, щоб я поступила в оперетку?
Марія А н д р і ї в н а. Як ти серйозно, то й я серйозно.
І н н а. Я цілком серйозно, Тамо. Тільки, може, не в оперетку, а в драму. І не зразу, а підготовлюсь. (Раптом жагуче). Але Пан тільки спробує мені щось... моментально не то що в оперетку, а в кафешантан піду! Чуєш, Тамо? Моментально! Сьогодні ж!
Марія Андріївна (суворо). Слухай, Інно, ти не дівчинка.
Інна. Так, Тамо: на жаль, я не дівчинка.
Марія А н д р і ї в н а. От то ж то. Рішай, що хочеш. Тільки рішай не через те, що щось тобі Панас скаже, а як тобі треба. Не підкидайся життям, як ганчіркою.
Інна (посміхається). Гм! Як мені треба... Та дівчина дожидається?
Марія А н д р і ї в н а. Та пусти ти її, нарешті! Та й мене теж. Мені спати пора.
Інна. Прости мене, Тамо! Я тебе стомлюю. Я ці дні зо-всім-таки погана. Але мені чогось, знаєш, ці дні... трошки нудно. Це пройде. Ти вже не сердься на мене.
Марія Андріївна (раптом обнімає Інну за голову, цілує). Роби, моя дитино, що треба тобі робити. Чуєш? Хоч у кафешантан. А як треба, то й мене бери з собою. Оце моє слово. А тепер — пий собі каву. А я спати йду. До завтра. (Цілує в чоло, йде до кімнати).
Інна. Тамонько, скажи тій дівчині, щоб підождала ще півгодинки. Тільки півгодинки. Скажеш, Тамуню?
Марія А н д р і ї в н аи Та скажу, скажу. (Виходить).
Інна сама; закинувши руки за голову, похмурившись, швидко ходить по кімнаті. Потім іде до дверей направо, потихеньку відчиняє їх, слухає, причиняє і швидко йде до столика з кавою. Поспішно наливає в чарки лікер, у чашки каву; сідає в фотель: згадує, закурює цигарку й прибирає недбалу позу. Прислухається. Тихо. Перестає курити, ставить чарку на стіл, одкидається на спинку фотеля і, заплющивши очі, суворо похмуривши брови, непорушно сидить. Зачувши гомін голосів, раптово випростовуеться і знову прибирає загонисту позу, взявши цигарку в рот. Входять Круглик і Муста-
ш е н к о.
Круглик (обнявши за стан Мусташенка, голосно, весело). Інно Василівно! Дозвольте вам представити бездоганного мужа й істинного філософа: не задушив мене, не роз-чавчив шафою, навіть пальця не прокусив. Можете собі уявити?
Інна. Та що ви кажете?! Я боюсь, що ви балакали з кимсь іншим. (До Мусташенка). Добродію, дозвольте з вами познайомитись.
Мусташенко (вибачлива, спокійна посмішка). Невже, добродійко, ваш страшний муж так-таки душить вас, чавчить шафами, відкушує пальці? Як ви досі живі зосталися?
Інна. Ну, добродію, як поводиться мій муж, не будемо дуже заглиблюватись у ці питання. Чи відкушує пальці, чи вивертає руки, в цьому, філософічно розглядаючи, сутньої різниці немає. Правда? Дозволите вам чашечку кави з лікером?
Мусташенко. Ні, дякую.
Гнна. Ах, вибачте, може, це нижче вашої гідності — пити каву в товаристві опереткової актриси?
Мусташенко (погладжуючи себе по руці, тихо, серйозно). Навіщо цей тон, Інно?
І н н а. Який же мій тон? У нас у трупі іншого немає. Ми, розуміється, не професори філософії...
Мусташенко (пильно дивиться на Інну, не перестаю-чи гладити руку; розмірено, поважно). Юрій був такий ласкавий, сказав мені, що ти хочеш поговорити зі мною про твій намір піти на сцену. Я прийшов.
І н н а. Про намір? Юрій Маркович помилився: про постанову.
Мусташенко. Ну, хай про постанову.
І н н а. Круглику! Пийте ж каву і лікер. Наливайте самі. Я занадто п'яна, щоб докладно розмірити віддалення чайника від чашки. (До Мусташенка). А ви з нами чарочку лікеру не хочете випити? Це — могорич. Ми до-мо-го-ри-чує-мо. Так я кажу, Круглику?