лучалася з іншою казармою, призначалась для самої сцени. Передусім мене вразила завіса. Вона тяглася кроків на десять упоперек усієї казарми. Завіса була такою розкішшю, що справді було з чого дивуватися. Крім того, вона була розписана олійною фарбою: зображені були дерева, альтанки, стави й зорі. Зробили її з полотна, старого й нового, хто скільки дав і пожертвував, із старих арештантських онучок і сорочок, сяк-так зшитих в одне велике полотнище, і, нарешті, частину її, *на яку не вистачило полотна, зробили просто з паперу, теж випрошеного по аркушику в різних канцеляріях та приказах. А наші маляри, між якими визначався "Брюллов" — А — в, подбали про те, щоб розмалювати й розписати її. Ефект був дивний. Така розкіш радувала навіть найпохмуріших і найвимогливіших арештантів, котрі, як дійшло до вистави, виявилися всі без винятку такими ж дітьми, як і найпалкіші з них і най-нетерпеливіші. Всі були дуже вдоволені, навіть хвалькувато вдоволені. Освітлювали театр кілька лойових свічок, розрізаних на частини. Перед завісою стояли дві лавки з кухні, а перед лавками три-чотири стільці, які знайшлися в унтер-офіцерській кімнаті. Стільці призначалися на випадок, для найвищих осіб офіцерського звання. А лавки — для унтер-офіцерів та інженерних писарів, кондукторів і іншого люду, хоч і начальників, але не в офіцерських чинах, на випадок, якби вони заглянули в острог. Так і сталося: сторонні відвідувачі у нас не переводились протягом усіх свят; одного вечора приходило більше, іншого менше, а на останній виставі то жодного місця на лавках не лишалося вільного. І, нарешті, вже позад лавок містилися арештанти, стоячи, з поваги до відвідувачів, без кашкетів, у куртках або в кожухах, невважаючи на задушливе парне повітря кімнати. Звичайно, місця для арештантів приділялося дуже мало. Але крім того, що один буквально сидів на другому, особливо в задніх рядах, зайняті були ще нари, куліси, і, нарешті, знайшлись любителі, які постійно ходили за театр, до іншої казарми, і вже звідти, з-поза задньої куліси, видивлялися виставу. Тиснява в першій половині казарми була неймовірна і не менша, може, як та, котру я ще недавно бачив у бані. Двері в сіни були розчинені; в сінях, де було двадцять градусів морозу, теж юрмилися люди. Нас, мене й Петрова, зараз же пропустили н^пер'ед, майже до самих лавок, де було багато видніше, ніж
у задніх рядах. У мені почасти бачили цінителя, знавця, що бував і не в таких театрах; бачили, що Баклушин весь цей час радився зо мною і ставився до мене з повагою; отже, мені тепер шана й місце. Правда, арештанти були люд марнославний і легковажний надзвичайно, але то все було напускне. Арештанти могли сміятися з мене, бачачи, що я поганий їм помічник на роботі. Алмазов міг з презирством дивитися на нас, дворян, пишаючись перед нами своїм умінням випалювати алебастр. Але до гонінь та до кпин їхніх з нас домішувалося й інше: ми колись були дворяни; ми належали до того ж стану, що й колишні їхні пани, про котрих вони не могли зберегти доброї пам'яті. Та тепер, у театрі, вони поступилися передо мною. Вони визнавали, що в цьому я можу судити краще за них, що я бачив і знаю більше, ніж вони. Найнеприхильніші з них до мене (я знаю це) бажали тепер моєї похвали їхньому театрові і без ніякого самоприниження пустили мене на краще місце. Я міркую тепер, пригадуючи тодішнє моє враження. Мені тоді ж таки здалося,— я пам'ятаю це,— що в їхньому справедливому суді над собою було зовсім не приниження, а почуття власної гідності. Вища й най-різкіша характеристична риса нашого народу — це почуття справедливості й жадоба її. А півнячої замашки бути попереду в усіх місцях і хоч би там що, чи варта того людина, чи ні,— цього в народі нема. Треба тільки зняти зовнішню, наносну кору і подивитися на саме зерно уважніше, ближче, без забобонів — і дехто побачить у народі такі речі, про які й гадки не мав. Небагато чого можуть навчити народ мудреці наші. Скажу навіть ствердно,— навпаки: самі вони ще повинні в нього повчитися.
Петров наївно сказав мені, коли ми ще тільки збиралися в театр, що мене пустять наперед ще й тому, що я дам більше грошей. Встановленої ціни не було: кожен давав, скільки міг або скільки хотів. Майже всі поклали що-небудь, бодай шага, коли пішли збирати на тарілку. Та коли мене пустили наперед почасти й за гроші, гадаючи, що я дам більше за інших, то знов-таки скільки було в цьому почуття власної гідності! "Ти багатший за мене, то й іди наперед, і хоч ми тут усі рівні, але ти покладеш більше: отже, такий відвідувач, як ти, приємніший для акторів,— тобі й перше м^ірце, бо ми всі тут не за гроші, а з поваги, тому сортувати себе ми повинні вже самі". Скільки в цьому
афавжніх благородних гордощів! Це не повага до грошей, а повага до самого себе. Взагалі ж до грошей, до багатства в острозі не було особливої поваги, надто коли дивитися на арештантів на всіх разом, в масі, в артілі. Я не пам'ятаю навіть жодного з них, що серйозно принижувався б заради грошей, хоч би навіть довелося розглядати їх і поодинці. Були прошаки, що канючили і в мене. Та в цьому канюченні було більше пустощів, плутні, аніж прямого діла; було більше гумору, наївності. Не знаю, чи зрозуміло я висловлююсь... Але я^забув про театр. До діла!
Доки підняли завісу, вся кімната являла дивовижну й жваву картину. По-перше, юрба глядачів, здавлена, сплюснута, стиснута з усіх боків, терпляче й з блаженством на обличчі жде початку вистави. В задніх рядах люди лізуть одне на одного. Багато хто з них поприносив із собою поліна з кухні: встановивши сяк-так під стіною товсте поліно, людина злазила на нього ногами, обома руками упиралася в плечі того, що стояв попереду, і, не міняючи пози, стояла так годин зо дві, цілком вдоволена з себе й з свого місця. Інші укріплювалися ногами на печі, на нижній приступці, і так само вистоювали весь час, спираючись на передніх. Це було в найостанніших рядах, під стіною. Збоку, вмостившись на нарах, теж стояла суцільна юрба над музикантами. Тут були гарні місця. Чоловік п'ять вилізли на саму піч і, лежачи на ній, дивилися вниз. Ото раювали! На підвіконнях по другій стіні теж юрмилися цілі гурти таких, що спізнилися або не знайшли гарного місця. Всі поводилися тихо й статечно. Всім хотілося показати себе перед панами й відвідувачами з найкращого боку. На всіх обличчях відбивалося пренаївне очікування. Всі обличчя були червоні й змочені потом від жари і духоти. Який дивний відблиск дитячих радощів, милої, чистої втіхи сяяв на цих поборознених, таврованих лобах і щоках, у цих поглядах людей, досі похмурих і понурих, у цих очах, що блискали іноді страшним вогнем! Всі були без шапок, і всі голови я бачив голені з правого боку. Аж ось на сцені чути шамотню, метуиї^ ню. Зараз піднімуть завісу. Ось заграв оркестр. Цей" оркестр вартий, щоб його згадати. Збоку, по нарах, розмістилося чоловік вісім музикантів: дві скрипки (одна була в острозі, другу в когось позичили у фортеці, а артист знайшовся й дома), три балалайкйк^^ЧвсН саморобщина, дві гітари й бубон замість контрггбаСа'.'