Скрипки тільки вищали й пиляли, гітари були паскудна зате балалайки були нечувані. Проворство перебирання струн пальцями рішуче дорівнювало найспритнішому фокусу. Грали все танечні моти|ви.— В найбільш танцювальних місцях балалаєчники вдаряли кістками пальців об деку балалайки; тон, смак, 'виконання, поводження з інструментами, характер передавання мотиву — все це було своє, оригінальне, арештантське. Один із гітаристів теж чудово знав свій інструмент. Це був той самий із дворян, котрий убив свого батька. Що ж до бубна, то він просто робив чудеса: то закрутиться на пальці, то великим пальцем проведуть rio його шкурі, то чути часті, дзвінкі й одноманітні удари, то раптом цей сильний, чіткий звук мовби розсипається горохом на безліч маленьких, деренчливих і шушуркаючих звуків. Нарешті з'явилися ще дві гармонії. Слово честі, я до того часу не уявляв, що можна зробити з простих простонародних інструментів; суголосся, зіграність, а головне дух, характер розуміння й передачі самої сутності мотиву були просто дивовижні. Я тоді вперше до краю зрозумів, що саме є безмежно розгульного й удалого в розгульних і удалих російських танечних піснях. Нарешті завіса піднялась. Усі ворухнулись, усі переступили з ноги на ногу, задні звелись навшпиньки; хтось упав з поліна; всі до одного порозтуляли роти й втупили очі, і цілковита мовчанка запала... Вистава почалася.
Біля мене стояв Алей у групі своїх братів та всіх інших черкесів. Вони всі палко прив'язалися до театру й ходили потім щовечора. Всі мусульмани, татари тощо, як помічав я не раз, палко полюбляють всілякі видовища. Біля них притулився й Ісай Хомич, що, здавалося, з підняттям завіси весь перетворився на слух, на зір, на пренаївне, жадібне очікування чудес і насолод. Навіть жаль було б, якби він розчарувався в своїх сподіваннях. Миле обличчя Алея сяяло такою прекрасною, дитячою радістю, що, признаюсь, мені страшенно весело було дивитися на нього, і, пам'ятаю, щоразу за якимсь кумедним і промітним вибриком актора, коли вибухав загальний регіт, я мимохіть обертався зараз же до Алея' й "зазирав у його обличчя. Він мене не бачив; не до мене йому було! Зовсім недалеко від мене, ліворуч, стояв арештант, літній, завжди нахмурений, завжди невдоволений і гарикливий. Він теж помітив Алея і, я^ачив, кілька разів з напівусмішкою обертався подивилися' на нього: такий той був милий! "Алей Семе-
нович" називав він його, не знаю чому. Почали "Філат-кою і Мирошкою". Філатка (Баклушин) був справді чудовий. Він зіграв свою роль навдивовижу чітко. Видно було, що він вдумувався в кожну фразу, в кожен рух свій. Кожному пустому слову, кожному жестові своєму він умів надати смислу й значення, які цілком відповідали характерові його ролі. До цього старання, до цього вдосконалення додайте дивну, непідроблену веселість, простоту, безпосередність, і ви, коли б бачили Баклушина, самі б неодмінно погодилися, що це справжній, природжений актор, з великим талантом. Філатку я бачив не раз на московському й петербурзькому театрах і рішуче кажу — столичні актори, що грали Філатку, обидва грали гірше за Баклушина. Порівняно з ним вони були пейзани, а не справжні селяни. їм надто хотілося удати селянина. Баклушина поверх того підохочувало суперництво: всі знали, що в другій п'єсі роль Кедрила гратиме арештант Поцейкін, актор, якого всі чомусь вважали за обдарованішого, кращого, ніж Баклушин, і Баклушин мучився цим, як дитина. Скільки разів приходив він до мене за ці останні дні й виливав свої почуття. За дві години до вистави його тіпала лихоманка. Коли реготали й кричали йому з юрби: "Здорово, Баклушин! Ой і молодця!" — все обличчя його сяяло щастям, справжнє натхнення блищало в очах його. Сцена цілування з Мирошкою, коли Філатка кричить йому попереду "утрись!" і сам утирається,— вийшла прекумедною. Всі так і зайшлися сміхом. Але найцікавіші для мене були глядачі; тут уже всі були відкриті душею. Вони тішилися усім серцем. Схвальні крики лунали все частіше. Ось один підштовхує товариша і похапцем розповідає йому свої враження, навіть не думаючи та, либонь, і не бачачи, хто стоїть біля нього; інший, при якійсь смішній сцені, раптом захоплено обертається до юрби, хутко озирає всіх, мовби викликаючи всіх сміятися, махає рукою і зараз же знову жадібно обертається до сцени. Третій просто клацне язиком і пальцями і не може смирно встояти на місці; а що йти нема куди, то тільки переступає з ноги на ногу. На кінець п'єси загальний веселий настрій дійшов найвищої міри. Я Нічого не перебільшую. Уявіть острог,. кайдани, неволю, довгі сумні роки попереду, життя, одноманітне, як водяний капіж хмурого осіннього дня,— і раптом усім цим пригнобленим і ув'язненим дозволили на годинку, розвернутися, повеселитися, забути важкий сон, вл*Ші^ва-
ти цілий театр, та ще як влаштувати: на гордощі й на подив усьому місту,— отакі,, мовляв, наші, ось які арештанти! їх, звичайно, все цікавило, костюми, наприклад. Страшенно цікаво фуло для них побачити, скажімо, якогось там Ваньку (ртпєтого, або Нецвєтаєва, або Баклушина зовсім в іншому вбранні, ніж у якому стільки вже років щодня їх бачили. "Адже арештант, той же арештант, у самого кайдани брязкають, а от виходить же тепер у сюртуку, у круглому капелюсі, в плащі — наче штатський! Вуса собі приробив, волосся. Он хусточку червону з кишені вийняв, обмахується, пана удає, наче сам точнісінький пан!" І всі в захваті. "Благодійний поміщик" вийшов ув ад'ютантському мундирі, правда дуже старенькому, в еполетах, у кашкеті з кокардочкою і справив незвичайний ефект. На цю роль було двоє охочих, і — чи повірять? — обидва, наче маленькі діти, страшенно посварилися один з одним за те, кому грати: обом хотілось показатися в офіцерському мундирі з аксельбантами! їх уже розбороняли інші актори й присудили більшістю голосів віддати роль Нецвєтаєву, не тому, щоб він був показніший або вродливіший за того, отже, більше скидався б на пана, а тому, що Нецвєтаєв упевнив усіх, що він вийде з тростинкою і так нею помахуватиме й по землі черкатиме, як справжній пан і першорядний франт, чого Ванька Отпєтий і не уявляє, бо він справжніх панів ніколи й не бачив. І справді, Нецвєтаєв, як вийшов із своєю панією перед публіку, тільки те й робив, що швидко й спритно черкав по землі своєю тоненькою комишевою тростинкою, яку десь дістав, певно, вважаючи це за ознаку найвищої панськості, крайньої хверцюватості й фешені. Мабуть, колись, іще змалку, коли був двірським, босоногим хлопчаком, трапилось йому побачити гарно вбраного пана з тростинкою й зачаруватися його вмінням крутити нею, і от враження навіки й незгладно лишилося в душі його, і тепер, тридцяти років віку, пригадалося все, як було, щоб цілком заполонити й причарувати весь острог. Нецвєтаєв так поринув у своє заняття, Що вже й не дивився ні на кого й нікуди, навіть розмовляв, не підводячи очей, а тільки й робив, що стежив за своєю тростинкою й за її кінчиком. Благодійна поміщиця теж була в своєму роді надзвичайна: вона вийшла в старому зношеному серпанковому платті, що виглядало справжнісінькою ганчіркою, з голими руками й шиєю, страшенно набіленим і нарум'яненим обличчям, у спаль-