— Ну, бачиш, дурню один з другим! — з виразом внутрішнього вдоволення повчав слуг пан Зефірин. — Що то значить мати трохи олію в голові. Ви ту навалили, накопичили, ні ладу, ні складу, — а тепер о! Все в порядку, що кому треба, зараз і знайде, — і густовно як!
І пан Зефірин з уподобою повів очима по столі.
— Авжеж, прошу ясновельможного пана, — сказав Теофан за його плечима. Прочі слуги нічого не казали, тільки їх очі жадібно розбігалися по наставлених на столі наїдках і напитках, і, певно, не один з них подумав собі: "Біс би брав твою густовність, коли нам з неї, мабуть, і кістки обглодати не лишиться!"
Між тим усі гості сього новомодного празника вже зібралися. Панство повисідало з повозів і цікаво оглядало машину, дами пхали та штуркали своїми парасольками о її залізні боки. Селяни великою купою стали обіч, скоса поглядаючи то на машину, то на шатро, з котрого неслися приємні запахи холодного печива та брязкіт переставлюваного скла. Дітвора, уставлена осібною купою, цікаво витріщила очі на панські убори, то на заставлений в шатрі стіл, деякі в середині купи штовхались, шушукали та стиха сміялись, але зараз же й утихали, коли учитель грозив їм кулаком. Панотець надів єпітрахиль; паламар приготовив столик для відправи молебна і набрав води з потока для освячення. Почався молебен і освячення води. Співала дітвора під управою учителя. З релігійним благоcловенством окроплено машину, і керат, і всіх присутніх святою водою.
— Нехай же той чужоземець, що нині перший раз загостив на наше поле, станеться нашим добрим другом і вірним помічником, нехай причиниться при божій помочі до умноженій плодов земних і слави божої! Господи благослови! — Сими словами закінчив свою промову панотець, знімаючи з себе єпітрахиль.
— Дай боже, дай боже! — скрикнув пан Зефірин,а за ним і всі гості підхопили хором: "Дай боже!" Серед сутолоки пан Зефірин підступив до панотця, з подякою стиснув йому руку і, втиснув в ту руку завинутого в папірець дуката — се була його звичайна плата за всяку торжественну требу — і спитав;
— Ви їдете, панотче?
— Їду, — сказав панотець з квасною міною, скинувши тужним поглядом на заставлений під шатром стіл.
— Микита, — гукнув пан Зефірин на одного візника, — під’їдь ближче. Завези панотця на попівство і вертай сюда назад! Прошу, панство, прошу ближче, на маленьку перекуску!..
III
Маленька перекуска тяглась уже дві години. Панство не спішились, гомоніли, жартували. Селяни за той час оглядали машину, керат, пробували навіть обертати його, впрягшися по кілька в кожду шлею; старші, похитували головами, деколи тільки муркочучи уривані слова, як: "панська фантазія", "дуригріш" і т. ін. Вкінці, на розказ пана Зефірина, слуги крикнули людям, щоб рядами посідали на луці, і винесли для них барилку горілки і кіш білого хліба на закуску. Теофан обділював. Школярів прикликано ближче і уставлено в чотири лави тут же при вході шатра; їм роздано по келишкові меду і по пиріжкові на закуску, щоб добре співали.
Перекуска скінчилась, — пан маршалок, наливши собі спорий келишок вишняку (він дуже любив сей напиток, особливо хвалив сухобабський, — такого, мовляв, ніде приготовити не вміють), піднявся з крісла на ноги, важко дишучи і опираючись обома руками о стіл. Він кашельнув голосно, щоб звернути на себе загальну увагу, — і зараз притих гомін. Відтак добув з кишені хустку, обтер собі нею спотіле, широке та товсте, майже квадратове, а надто ще занглійська виголене обличчя, встромив свої сірі, в товщу потопаючі очі в машину, далі підвів руку і, вказуючи нею на ту ж машину, по хвилевій роздумі заговорив густим басом, по своєму звичаю зачинаючи від середини думки:
— А затим, мої панство, най жиє культура!
З ефектовної паузи, котру треба було зробити після сього оклику, пан маршалок скористав в той спосіб, що духом вихилив свою чарку вишняку і порожню підставив Теофанові, щоб наповнив її наново. Гості, знаючи ораторську вдачу пана маршалка, мовчали, — деякі попригубляли й свої чарки. А пан маршалок, голосно цмокнувши язиком і обтерши уста серветою, раптом зачав зовсім іншим тоном і в іншому, скорішому темпі, немов силою пари викидаючи слова з свого нутра:
— Як із гирла сеї машини за хвилю поллється багата струя води, орошуючи та заплоднюючи отсі луги, так нехай ураз із сею водою розливається чимраз ширше, чимраз могутніше благодатний вплив культури і західноєвропейського поступу по нашім благословеннім Поділлі! Тут поле широке, світ одвертай, — як сказав поет. В тій нашій рідній подільській землі лежать величезні скарби і ждуть тільки вмілої руки, котра б зуміла покористуватись ними. Земля плодовита, небо лагідне, води рибні, люд тихий і до праці навиклий, — отсе, мої панство, що так скажу, ресурси, природні джерела багатства, — се той підклад, та підстава, та підвалина, на котрій може і мусить здвигнутись пишна будова культури і поступу. А тут, мої панство, ми маємо між собою одного з піонерів і чільних представників того благодатного змагання до культури і поступу. Се наш улюблений сусід, наш дорогий господар, наш учений і наш поет, слава і честь нашого повіту, пан Зефірин Андрониковський.
Оп’ять ефектовна пауза. Пан маршалок глибоко зітхає, немов скинув з плечей якийсь великий тягар, і звішує голову, мов підрізаний. Тільки рука його з чаркою вишняку машинально простягається поперек стола, щоб чокнутись о чарку пана Зефірина. Затим, так само машинально і не дивлячись навіть, мов мимоходом, пан маршалок спорожнює свою чарку і, мірно хитаючись на стану, починає знов іншим, уже зовсім елегійним тоном:
— Чи ж маю розказувати його життя, його труди, його заслуги? Ох, не моя сила, та й не пора ще до того. Потомність, мої панство, потомність оцінить їх вповні! А я нагадаю вам тілько те, що й самі ви усі знаєте. Батько його — боже мій, так і здається, що він ту між нами, що він не вмер, не міг умерти, незабутний Калясантій! Хто його не знав? Хто з ним не дружив? Хто не був йому зобов’язаний чи то добродійством, підмогою, приятельською услугою або хоч доброю радою? Та не о нім річ. Здобутки свого труду лишив гідному наслідникові свого імені, своєму єдиномі синові. А що ж той син, побачившися наслідником батьківської фортуни, що ж він зробив? Чи відцурався батьківщини? Ні! Він покинув столицю з її приємностями і забавами, покинув навіть школу, де йому вже от-от усміхались екзамени і дипломи, орлом прилетів в Сухобаби, щоб батьківське добро не осталось без батьківського ока. Все оглянув, все в порядок привів. І чи лишив усе в старім шлендріані? Ні! Вже відразу заявив себе поступовцем, ворогом закоснілої рутини. Зараз завів нову адміністрацію після свого оригінального помислу, нову бухгалтерію, — одним словом, новий лад, — і аж тоді, устроївши все, поїхав за границю довершувати свої студії. Не манили його Карлсбади, Мерани та Остенди, а коли й бував в них, так се тільки для порятування надрушеного працею здоров’я і для глибоко-філософічних студій над серцем людським. Плодом тих студій і була його знаменита книжка, нанизана правдивими перлами ума і таланту, — говорю ту про його книжку: "Філософ в Карлсбаді, Мерані і Остенді". Всі ми її знаємо, а нашій многонадійній молодіжі служить вона практичним підручником, — найкраще свідоцтво її неоціненної стійності. Але, літаючи духом в найвищих сферах думок, він рівночасно це спускав з ока практичних, жизненних інтересів своєї батьківщини. Пробуваючи зимою дома, він не дармував, але занімався поважними, джереловими студіями і на їх Основі написав другу неоціненну книжку: "Пропінація, її історична основа, її теперішній стан і будущий розвій". Чи маю говорити о високих прикметах сього діла? Чи о вражінні, яке воно зробило на загал публіки, ба й на заграницю? Ні, замовчу, щоб не повторювати річей надто звісних.