Я обіймаю пост особистого секретаря у президента республіки, і мій обов'язок – керувати нею. Мого імені немає в офіційних документах, а тим часом я – все одно, що гірчиця в приправі до салату. Всі закони, що проходять через конгрес, усі концесії, на які дається дозвіл, усі мита на імпорт, які збираються в країні, все справа рук Г.П.Меллінджера. В парадній приймальні я наливаю чорнило в чорнильницю президента і обшукую приїжджих чиновників, чи немає при них кинджала або динаміту, але в задній кімнаті я диктую урядові політику республіки. Ви нізащо не догадаєтесь, як я домігся такого впливу. Такої штуки, мабуть, ще ніхто не вигадував. Ось послухайте. Пам'ятаєте напис на шкільних зошитах: "Чесність – найкраща політика"? Оце воно й є. Я став добувати гроші чесністю. Я єдиний чесний чоловік на всю республіку. Уряд про це знає; народ знає; знають і всякі темні людці, хабарники; знають і концесіонери-іноземці. Я примушую уряд тримати своє слово. Коли людині пообіцяли посаду, вона її одержує. Коли іноземний капітал купує концесію, він дістає те, чого йому треба. У мене тут монополія на чесність – і жодної конкуренції. Якби полковник Діоген прийшов сюди із своїм ліхтарем, він би мав мою адресу за дві хвилини. Грошей це дає не бозна-скільки, але зате справа певна, і вночі спиш спокійно.
Таку промову виголосив нам з Генрі Гомер П.Меллінджер. А трохи згодом здобувся ще й на таке зауваження:
– Хлопці, сьогодні ввечері я влаштовую суаре[31] для цілої банди найвизначніших тутешніх жителів, і мені потрібна ваша допомога. Ви принесете з собою вашу лузалку для кукурудзи, щоб вечірка була схожа на вечірку. Передбачається одна важлива справа, але її поки що не слід розголошувати. Я вже багато років страждаю від того, що немає з ким гульнути, немає перед ким похвастати. Інколи мене обсідає така туга за батьківщиною, що я охоче віддав би всі свої привілеї й прибутки, аби тільки хоч одну годину провести в Нью-Йорку, замовити собі на Тридцять Четвертій вулиці кухоль пива та сендвіч з ікрою, постояти й подивитись, як проходять повз тебе трамваї, понюхати, як пахнуть смажені горіхи у фруктовій крамничці старого Джузеппе.
– Чудова ікра, – сказав я, – буває в кафе Біллі Ренфро, на розі Тридцять Четвертої та...
– Істинна правда, – перебиває Меллінджер. – І якби ви мені сказали, що знаєте Біллі Ренфро, я б чортзна-що вигадав, аби тільки зробити вам приємність. Біллі грав зі мною в одній футбольній команді у Нью-Йорку. От чоловік, який ні разу не покривив душею! Я тут зробив собі бізнес із чесності, а він – навпаки – втрачається заради неї. Carrambos! Іноді мені страшно обридає ця країна. Тут усе наскрізь прогнило. Від президента до останнього батрака на кавових плантаціях, усі тільки й думають, як би утопити один одного й зідрати шкуру зі свого приятеля. Досить погоничеві мулів зняти бриль перед яким-небудь урядовцем, як той уже вважає себе народним кумиром і готується заварити революцію, скинути уряд. Серед усякої чорної роботи, яку доводиться виконувати особистому секретареві, є й така: пронюхувати про подібне й вчасно натискати на гальмо, щоб революції не встигли попсувати фарбу па державній власності. Для цього я й приїхав у це запліснявіле прибережне містечко. Тутешній губернатор та його банда готують повстання. Імена змовників мені відомі, й усі вони запрошені на сьогоднішній вечір до Г.П.М. послухати грамофон. Таким чином я зберу їх докупи, а потім усе в нас піде за програмою.
Ми сиділи втрьох за столиком у пивниці Всіх Святих. Меллінджер підливав нам вина, й вигляд у нього був заклопотаний. Я роздумував.
– Це хитрий народ, – сказав він трохи неспокійно. – їх фінансує один закордонний каучуковий комбінат, і кишені в них набиті грішми для хабарів. Мені осточортіла ця оперетка, – каже Меллінджер. – Хочеться понюхати, як пахне Іст-Рівер, і знову надіти підтяжки. Інколи мені кортить покинути цю службу, але – чорт би забрав мене! – я все ж таки пишаюсь нею, мов дурень. "Он іде Меллінджер, – кажуть у цих місцях. – Por Dios![32] Його не купиш і за мільйон!" Я хотів би захопити цю характеристику в Нью-Йорк і показати коли-небудь Біллі Ренфро. Саме це й піддає мені стійкості, коли я бачу жирну дичину, якою легко можна заволодіти, варто тільки подати знак... І відмовитись від свого способу. Зі мною погані жарти, присягаюсь богом! І вони знають це. Свої гроші я заробляю чесно й зразу ж витрачаю. Але настане час, буде в мене капітал, і тоді я повернусь додому і їстиму ікру разом з Біллі. Сьогодні ввечері я покажу вам, як треба поводитися з цією продажною бандою. Я покажу їм, хто такий Меллінджер, особистий секретар, де в нього лице, а де виворіт!
Тут у Меллінджера затремтіли руки, й він розбиває стакан об шийку пляшки.
А я собі думаю: "Ну, білий чоловіче, коли я не помиляюсь, то ти вже накинув краєчком ока на підкладений тобі ласий шматочок!"
Того вечора, як домовлено, ми з Генрі принесли грамофон у глиняний будиночок на брудній боковій вуличці, зарослій по коліна травою. Ми опинились у довгастій кімнаті, освітленій чадними гасовими лампами. Там було багато стільців, а в глибині кімнати стояв стіл. Меллінджер був уже на місці; він ходив по кімнаті, дуже стурбований, жував сигару за сигарою, випльовував їх і кусав ніготь на великому пальці лівої руки.
Незабаром почали сходитися запрошені на концерт. Вони прибували двійками, трійками й цілими мастями. Шкіра у них була найрізноманітніших відтінків – від недавно обкуреної пінкової люльки до вакси, якою чистять лаковані черевики. Вони були надзвичайно ввічливі й просто не тямились від щастя сказати сеньйорові Меллінджеру "добрий вечір". Я розумів їхню іспанську мову – два роки я працював біля насоса в мексиканській срібній копальні й усе пам'ятав, але не подавав знаку.
Їх уже зібралось душ із п'ятдесят, і всі посідали, коли в кімнату залетіла й сама матка вулика, губернатор. Меллінджер зустрів його на порозі й провів на почесне місце. Коли я побачив цього латинця, я зрозумів, що список Меллінджера, особистого секретаря президента, вже вичерпаний. Це був високий, пухкий чоловік калошного кольору, з очима, як у старшого лакея в готелі.